Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

ОЛІГАРХ

Сиджу я в валянках і в кожусі. У хаті холодно, в кишенях порожньо. Заходять два чоловіки: один високий, другий нижчий, з носом, як у ворони. Обидва у формі.
- Тут живе Максим Туркіс? - питає високий.
- Я Туркіс, - відповідаю.
- Податкова адміністрація, - представився ви-сокий. - Ви чому не декларуєте свої прибутки?
- Хіба це проблема? - кажу. - А що декларувати? Може, підкажете?
- Не заводьте органи в оману, - говорить воронячий ніс. - Самі добре знаєте, що слід декларувати.
- Їй Богу, - кажу, - не знаю. Просвітіть темне селянство.
- За оперативними даними ви маєте великі прибутки, - каже воронячий ніс.
- Живете ж, видно, не погано, - втрутився високий. - Одягнені. Кожух добротний.
- Тут же не Африка, - мовлю, - треба вдягатися. Інакше не виживеш. А кожух цей ще батьків. А ось вас, бачу, добре одягнули.
- Одягнули, бо працюємо на державу, - каркнула ворона. - І виловлюємо всіх тих, хто чесно жить не хоче.
- Вас одягають, - кажу, - а мені всі кишені повивертали. Тепер ще й руки хочете вивернути?
- Не прибідняйтеся, - каже високий. - За нашими даними ви маєте великі прибутки від продажу сільгосппродукції. Давайте на чистоту.
- Та які там прибутки від тієї продукції, - кажу. - Я значно більше мав від продажу енергоносіїв. Податківці насторожилися й з роззявленими ротами вставилися на мене.
- Продовжуйте, продовжуйте, - заохочує мене високий.
- Мав, - кажу, - прибутки від продажу енергоносіїв.
Високий присів за стіл, дістав аркуш паперу, став записувати.
- І давно ви на енергоринку працюєте? - питає.
- З перших днів реформ, - відповідаю.
Він перестав писати й замріяно мовив:
- Це ж стільки років. Ви вже, мабуть, мільйони накопичили?
- Були й мільйони, - відповідаю, - тільки купонами.
- Хто ваші компаньйони? - допитує далі.
- З Пашою весь час працював, - відповідаю.
- Так, так, - каркнув воронячий ніс. - Скільки ж вам платили?
- Майже нічого, - відповідаю. - Хіба що на пиво, бувало, дасть.
- Вам прийдеться, - каже високий, - проїхати з нами в райпрокуратуру. Там дасте свідчення.
- Я ж вам даю свідчення, - дивуюся, - для чого ще в прокуратуру їхати?
- Як Паша постане перед нашим судом, ви будете свідком, - говорить низький.
- Паша уже рік перед судом Божим, - мовлю я.
- Ви помиляєтеся, - мені ворона. - Паша ще ого-го. Щоправда - у тюрмі.
- Тюрма, - кажу йому, - на землі. А на небі Паша, може, навіть і в раю.
- Я вам кажу, - мовить високий, - що в тюрмі.
- Вам що, Бог доповідав? - питаю.
- Треба слухати доповіді генпрокурора, - невгамовувалася ворона.
- Слава Богу, - прорік я, - що вона його вже не слухає.
- Про яку Пашу ви говорите? - скипів високий.
- Про дружину свою. Яка минулого року наказала мені довго жити.
- А енергоносії? - запитує низький. - Щось ви заплуталися.
- Нічого я не заплутався, - розповідаю. - Ми з Пашою, царство їй небесне, влітку заготовляли енергоносії: дрова, хмиз, торф. А взимку продавали. Навіть виходили на міжнародний ринок. Продавали в сусіднє село. З того й жили. І в хаті в самих було тепло. А зараз оце мерзну. А чи декларувала вона ті прибутки чи ні, лише Бог знає.
Високий зібрав зі столу папери, поклав у папку. Ніби по команді подивилися вони на мене, потім один на одного й мовчки пішли з хати.
- Я ще мав прибутки від продажу зброї чеченським сепаратистам! - кричав їм у слід, та вони й не обернулися.

ЧИСТА РОБОТА

Дзвінок дзеленчав безперервно. Коли господар квартири відчинив двері, сантехнік стояв понурений, упершись великим пальцем у кнопку дзвінка. Господар обережно зняв руку його з кнопки.
- Сюди? - сантехнік підвів голову. З рота вирвалися пари свіжозаправленої горючої рідини.
- Так, так, - похитнувся господар і пропустив майстра у квартиру. Угледівши в кімнаті крісло, майстер попрямував до нього.
- Геть! - кіт, що дрімав у кріслі, нявкнув і з переляку сховався під диван. Сантехнік потонув у м'якому кріслі. Дістав пачку "Прими" й, заклавши ногу за ногу, мовив:
- Попільничка є?
- Зараз, зараз, - зніяковілий господар метнувся на кухню, й за якусь мить попільничка була в руці сан-техніка. Запаливши цигарку і смачно затягнувшись, він запитав:
- Чого викликали?
- Розумієте, - ніби виправдовуючись, інформував господар, - унітаз забився.
- Добре, значить, живете, - пробурмотів собі під ніс майстер, а потім голосно, по-діловому мовив: - Роботи у нас багато. Тож, я думаю, снідати не будемо. А по чашечці кави - не завадить. М'яке крісло, гаряча кава геть розслабили робітника ЖЕКу й надихали тільки на керівну роботу та на балачки.
- Ось у людей склалася хибна думка, - почав він, - ніби сантехнік ворог народу. Сатирики, гумористи підливають олії в вогонь, наче ми найбільше економічне зло. Розвелося цих гумористів. А жоден не сказав, що ми завжди на прориві! Часто чуємо докори й від рідні, що забули коли й вихідні мали. Ага, про що я? Так, беремо. Але ж не вимагаємо. Це за роботу. А хто в нас тепер не бере? Напевно, тільки Пашка Панамець. Та хоч би скільки ми балакали, а робота стоїть. Від розмов - тільки реформи ідуть. Значить, кажете, геть забитий унітаз. Навіть вода не стікає.
- Так, так, - підтвердив господар.
- Беріть ось цю річ, - сантехнік дістав з чемодана тросик. - Корбочкою у праву руку. Ви не лівша? Ні? Чудово. Значить, у праву. А лівою за той кінець. Коробочкою покручуйте за годинниковою стрілкою, а цей кінець, що в лівій руці, в унітаз. Покручуйте і просувайте його в отвір. Покручуйте і просувайте. Зрозуміло?
- Зрозуміло, - мовив господар.
- Працюйте, а я тим часом поміркую над запасним варіантом. Бо часу в нас обмаль.
Господар впевненою ходою, зі знанням справи направився в туалет. Сантехнік відкинувся на спинку крісла. Дістав цигарку, запалив. На письмовому столику угледів пульт дистанційного управління, ввімк-нув телевізор. На екрані, хитаючись, пливли моделі. Мода - 2001. Міні, максі, бікіні. Хвилин через десять з'явився господар. Зачувши його кроки, але навіть не повернувшись до нього, майстер запитав:
- Ну, що там у нас?
- З півметра пройшов, а далі не хоче, - доповів господар.
- Я так і знав, - не відриваючи погляду від моделі, мовив сантехнік. - Є альтернатива. Поволі крутіть проти годинникової стрілки.
Отримавши нову інструкцію, господар зник. Сан-технік і далі пас очима красунь на екрані. Коли уявою майстер саме стягував ліфчик з чергової моделі, до кімнати влетів радісний господар:
- Пробив! Пішло! - вигукнув він.
- Я так і знав, - облишив неприступну модель. - Ну, що ж, - підвівся, - зробимо контрольний спуск.
- Чиста робота, - вийшовши з туалету, промовив сантехнік. - Як у кращих аналогах Європи!
Вдячний і щасливий господар протягнув йому руку, в якій тримав подяку.

НОВОРІЧНА КАЗКА

Іду. Чамрію - що б зробити доброго для сім'ї на Новий рік. Тиша навкруги. А де дівся Тюлькін? Убий, не пам'ятаю.
А зараз оце смеркає чи світає? Ніяк не второпаю... Ну й самогон у Марини - вогонь! В який бік додому? Біс його знає. Через сквер, а далі?.. Із туману випливаю... О! дивися, бабуля ялинку продає. Новий рік наступив чи ні? Якщо продає ялину, то, мабуть, ще ні.
- Почому ялинка? Га? Чого мовчиш? Замерзла? - крутить носом. А ніс - як морквина. Шапокляк! Зуби вищирила гнилі, як вуглини. Відро на голові? Напевно, ялина крадена, що маскується? Чи од податківців ховається?
- За десять віддаєш? Ні? Ах ти ж спекулянтка! П'ятнадцять хочеш? Я тобі покажу п'ятнадцять! Ану давай її сюди. Бізнесменка! Ох і тримає! Не вирвеш! Ніби приросла до неї. Все одно заберу за десять! Фу! О! Податкова іде. Зараз вони тобі встановлять ПДВ.
Підійшли двоє у формі.
- Спекулює, - кажу їм. - Бачте, відро на голову наділа, щоб не впізнали. І, певно, некодована. Найбільший злочин, бабулю, несплата податків. І на що ти розраховувала, надівши відро? Наші податківці й у раю тебе б знайшли.
- А в тебе з прибутками, бачу, також не все гаразд? - запитує один. - Ялину хотів вирвати?
- А що ж робити? - відповідаю. - Коли по-доброму не віддає. Крепка бабуля, що й не вирвеш. Це ви її, напевно, й шукали?
- А тебе знайшли, - мовить другий. - Ану давай у машину!
- Ні, хлопці, - кажу, - так не піде. Я чесний працівник! Ти не піднімай на гегемона палицю. Податками не задушили, то хочете кийком добити? А не подумали, хто вас годуватиме.
Біль пронизав усе тіло, в очах погасло. Знеструмлений пливу на небо...
Де я? Голова гуде, як літак під час зльоту. Пригадую, що ж я вчора доброго зробив?
Відчиняються двері:
- Санта Клаус, - мовить старшина, - ідіть за мною.
- Це я?
- Напевно. У камері більше нікого немає.
Іду.
- Заходьте сюди, - скомандував конвоїр і показав на двері. "Слідчий Пінкерчук" - красувалася на них табличка.
- Сідайте, громадянине Санта Клаус, - сказав слідчий.
- А чому не Дід Мороз? - питаю.
- Наші Діди Морози над ялинами не знущаються, - мовить слідчий. - Та й Сніговиків не ґвалтують. Ви ж самі вчора так представилися. Так що, Клаусе, хотіли ялину вирвати?
Ага, міркую, тобі потрібна справа. Зараз, доро-генький, ми зіграємо процес віку.
- Це Зливкін розколовся? - питаю. - Ви його, гада, взяли?
- А ви здогадливий, - слідчий мені. - Зливкін у сусідньому кабінеті дав свідчення. І вам раджу це зробити. Ким він... там у вас?
- Їхній резидент.
- Чий їхній?
- Американський, - кажу.
- А ви? - слідчий ввімкнув диктофон, примружив очі й пильно дивився на мене.
- Я - простий кур'єр. І ялину не рвав, а розхитував.
- Для чого?
- Щоб потім у щілину покласти шифровку. Такий був наказ резидента.
- І де та шифровка?
- Я її мав з'їсти, - кажу, - в разі небезпеки. Ви хочете ще отримати зірочку? - питаю його.
Слідчий подався усім тулубом вперед.
- У чернігівських лісах, - почав я тихо, - діє дуже перспективна група із трьох пенсіонерів. Влітку вони збирають ягоди, восени гриби...
- І яке в них завдання? - перебив мене слідчий.
- Їхнє завдання, - кажу, - не помічати позитивних зрушень у економіці. І цим дестабілізувати обстанов-ку. А кінцева мета - звалити дуба.Так було в шифровці.
- Це...аж... - слідчий ткнув пальцем у стелю.
- Саме так, - покивав я головою.
- Їхні явки? - питає слідчий.
- А мене хоч під розписку випустите? Я нічого протиправного не вдіяв. Зливкін хотів мене підставити.
- Слово офіцера! - відкарбував слідчий.
- Значить так, - інформую. - У них явка щосуботи біля церкви Святої Параски. І щодругу неділю біля церкви Святого Данила.
- Це на Чернігівщині? - уточнює слідчий.
- Так точно, - кажу.
- Прикмети зв'язкового? - питає.
- Звичайний американський безробітний, - кажу. - Коричневий шкіряний плащ, соболева шапка. У правій руці дипломат, у лівій пейджер. Ходить він між убогими й просить милостиню. Хто прийшов з ним на зустріч, повинен дати йому гривню...
Через кілька днів я прочитав у газеті "Міліцейський бар'єр" інформацію "Шумів суворо Чернігівський ліс": "Знешкоджено терористичну групу в Чернігівському лісі, яка з 1994 року ставила за мету - повалення констутиційного ладу в Україні. Керував групою громадянин України Зливкін, який працював на американську розвідку." А далі в інтерв'ю чиновник міністерства внутрішніх справ розповідав: "Інформацію про терористичну групу ми отримали від наших російських колег..."
І - наказ про нагородження орденами й медалями співробітників відповідних органів, які відзначилися в ході операції.

ДОПОМОЖЕ

- Можна? - до кабінету терапевта увійшов, хитаючись, виснажений чоловік.
- Будь ласка, заходьте, - із-за столу поверх окулярів глянув на нього лікар. - Що вас турбує? Розповідайте.
- На тому тижні, - почав чоловік, - я у вас був на прийомі. Ви тоді мене обстежили й виписали рецепт.
- Ну, і які ліки придбали? - запитав лікар. - Приймаєте?
- Придбати придбав, але ще не приймаю, - мовить пацієнт.
- Чому? - здивувався терапевт. - Слід приймати ліки, і негайно!
- Але в рецепті написано: приймати ліки після їжі.
- Так, так, після їжі, - підтвердив лікар.
- А я на ліки витратив усі гроші, - каже хворий. - То оце й прийшов до вас дізнатися - чи можна приймати ліки замість їжі?
Терапевт замислився, гортаючи якісь папірці.
- Можна зробити й виняток, - мовив замріяно лікар, - приймайте їх замість їжі.
- От спасибі, лікарю. От спасибі. І вони допоможуть мені одужати? - цікавиться пацієнт.
- Обов'язково допоможуть, - говорить лікар, - обов'язково. До речі, яка у вас хвороба?
- Виснаження організму, - ледве видавив хворий.

РЕФОРМИ ЙДУТЬ

Сиджу на подвір'ї, розмірковую: на колінах кіт примостився безробітний. Мишей усіх половив, а пацюки самі повтікали з повітки. День чудовий, сонеч-ко гріє, і жити хочеться. По радіо - новини: "Реформи ідуть. Земельна реформа іде". Не знаю, де вона ще йде, а в нас давно минула. Усе вже реформовано. Нічого не лишилося з колгоспу. Та й що можна було реформувати на техніці, народженій революцією? Головний на селі реформатор - голова колгоспу - п'ятами накивав. Ходять чутки, що в сусідньому районі реформує. Ще з більшим завзяттям. Реформує й те, що не реформується. Мабуть, без ордена не залишиться. При в'їзді до колгоспу на похилі ворота дотепники причепили шмат фанери з написом: "Реформу проведено". Якось селом проїздив фотокореспондент районної газети. Сфотографував той щит. Наступного дня в районці було вміщено те фото з підписом: "Першим у районі реформувався колгосп "Маяк". Є на кого рівнятися! "Маяк" нам світить!"
Зате бар у селі відбудували - палац! Стоїть красень у центрі. Пам'ятник реформам. І назву придумали - "Хамелеон". Туди он зайшов пан червоний, а вийшов зелений, синій, об'єднаний, роз'єднаний. Реформувався! І на все село горлопанить - "Комуняку на гілляку". А сам колишній парторг колгоспу!? Як послухаю наших політиків, то закрадається думка, що всі вони відвідали наш бар. І найбільше горланить той, хто займав при застої найрухоміше місце. Тоді був привілей - бути першим... біля корита. І тепер біля нього. Ніби приватизував той привілей.
А школа в селі старенька. Дах протікає, стіни валяться. Взимку холод - не всидиш. Тому й бігають школярі на перервах у бар грітися. Там і опалення пра-цює, та й продавщиця Клавка гаряча, як сонце в жнива. Навіть на список може видати. І не "Пепсі-Колу". Бо з нового покоління мало хто нею запиває.
Отаке у нас реформування. Дружина коли чує слово "реформи", то в неї руки трусяться. А теща ними онуків лякає. Заколисує, коли не хочуть спати:
- Ану, тихо, спати, бо реформи йдуть.
І ті до ранку - ані звуку.
- Над чим задумався? - долинає з дороги Василів голос. - Серйозний такий сидиш, ніби квочка.
- Та оце, - кажу йому, - думаю, як пережити реформи.
- Далеко ти думаєш, - мовить він.
- Я думаю, чи перезимую. А як реформи пережити, хай думають на-щадки. Я відсидів, то знав за що. А це без суду й слідства... Ну, добре, бувай здоровий. Спішу.
Пішов Василь, а я сиджу і міркую далі: доки ж вони ітимуть?

ДАЧНИКИ

Хто такі дачники? Взагалі, це люди, які відпочивають на дачах. Було так і в нас. Які були раніш атрибути дачників? Примітивні, вам скажу. Легкий літній одяг, парасолька, в сумці купальний костюм. Сучасний дачник - це людина, яка за основним місцем роботи не може собі забезпечити існування. Дехто тільки заробляє на проїзд до тієї роботи. Вдаліші ще можуть сплатити комунальні послуги. А як хочеш їсти? Тоді "кравчучку", а хто здоровіший - "кучмовоза" в руки й у гості до колорадів. Як бачимо - сучасний дачник уже механізований. Романтика! Життя - це рух! І влада створила для цього всі умови. А щоб рухатися, потрібні калорії. Де простий люд може розжитися на ті калорії? Тільки на дачних ділянках.
Починається поїздка на дачні ділянки переважно з залізничного вокзалу. А на вокзалі - пиріжки.
Чую:
- У вас написано - пиріжки з м'ясом, я з'їв, то це ж галушка.
- Ви не знаєте української кухні. Галушка ж менша й варена.
- Ну так напишіть - галушка велика, смажена.
- Бачите, - мовить продавщиця, - в галушці саме тісто, а тут і рис трапляється, й м'ясо. То вам не пощастило.
- То це не пиріжок, а лотерея?
- Ну, знаєте, їх машина ліпить.
- Набить би тій машині фізіономію, - і пішов.
Підкріпившись трішки галушкою, дачник прямує на перон. Тут під'їжджає електричка. Починається штурм вагонів. Кому пощастило, кому ні - важко сказати. Задні приречені, переднім не позаздриш. Напруга зростає. Тиснуть з усіх боків. І вже чути од дверей:
- Обережно! Людину задушите!
- А чого вона лізе!? - гримить голос дядька з "кучмовозом" у руках і з рюкзаком на спині.
Хоч вагони й не гумові, та перон порожній. Спершу в вагонах і незручно, й тісно. Але через кілька зупинок утрусилися, і вже їхати веселіше. Навіть з'явилися коробейники.
- М'ясорубки! М'ясорубки! Дешеві м'ясорубки! - важко просуваючись, вигукує чоловік.
- Куди прешся зі своїми м'ясорубками? - гнівається жінка, яка, певно, м'ясо їла ще в застійні часи.
І ось ви на дачній ділянці. Так п'янить матіола десь у сусідів, що ноги підкошуються. Шубовсь у траву під грушею. Прохолода - як на дні морському.
- А чого це розлігся, забув, чого сюди приїхав? - голос дружини примушує вас піднятися на поверхню.
Із сапою в руках, тихесенько наспівуючи:
Навесні, щоб розум мав,
То був би не сіяв,
І тепер би не сапав,
У травиці мріяв, -
прямуєте на город.
Увечері збираються сусіди-дачники на вечорниці. Починається тиха, вечірня розмова:
- Васильовичу, ви жуків уже покропили?
- Покропив, щоб вони подохли!
- А в мене ні в чому й їсти зварити. І кострулю, й ложки - все покрали.
- А я з собою вожу й ложки, і кострулю.
- Кажуть, отим збиранням кольорового металу завідує хтось зверху.
- То чортова робота.
І довго ще гомонять: доки чорти ще в нас при ділі будуть?...

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА