Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

КОРИСНА КУЛЬТУРА

Надумав я на батьківській садибі вирощувати хрін. Прибутковіше, аніж картоплю плекати. Затрат, прак-тично, ніяких. Ні орати, ні садити, ні сапати. Сам росте. Жуки не їдять. Як згадаю війну з тими жуками, то й картоплі не хочу. Хай колоради її їдять! Он сусіди Олеся й Петро ціле літо з ними воюють. Ніяк дозу не підберуть.
- Ось в інструкції написано, Петре, що ампула на троє відер води. А ти давай ампулу на відро. Не економ. Раз на рік родить. Хай п'ють на здоров'я, - інструктує посеред городу Олеся. Покропив Петро зранку. Увечері ходить по городу перевіряє, як веде себе це капіталістичне плем'я.
- Як там вони! - кричить від хати Олеся. - Попадали?
- Сидять, повивалювали мутні очі! - доповідає Петро.
- А як вони там почуваються?
- Ніби нічого! - кричить Петро. - Дихають, пульс нормальний. Схоже, краще, аніж я.
- Ось дамо більшу дозу, - пропонує Олеся, - та ще раз покропимо, поки не смеркло. Бо до ранку відійдуть.
- Якщо сьогодні ще кропитиму, то я відійду до ранку, - застерігає дружину Петро.
А я дивлюся на хрін і душа радіє - ніяка зараза його не бере. Коли ж Олеся продає картоплю, то горлопанить на весь базар:
- Купляйте картоплю! Екологічно чистий продукт!
А я скажу: найчистіший екологічно - це хрін. І вирощувати його - задоволення, і незамінний на столі. Особливо як є сало. А мак он скільки Петрові збитків приніс. Насіяли. Струдлів захотіли. Сховали в кукурудзі. Від наркоманів. Та вони його на нюх чують. Тільки з'явилися маківки, Петро щоночі виходив на подвір'я й стріляв тричі вгору. Наркоманів лякав. А то їду якось обніжком, чую, стогне хтось у Петровому городі. Придивляюся, лежить у картоплинні біля маку якесь бородате. Губи закусило, видно, од болю, й за ногу тримається руками. Я мерщій до Петра .
- Ти що, людину вночі застрелив?
- Я, бачу, - він мені, - ти від хрону зовсім очамрів.
- Бігаймо побачиш, - кажу.
Прийшли. 3'ясували. Коли Петро стрельнув уночі, наркоман, у макові злякався й кинувся тікати. І чи то ногу зламав, чи то вивихнув. Петро до Савовича, ди-ректора школи, повідомив міліцію.
- Пильнуйте його! - звідти наказали. - Ми швидко будемо. Та пам'ятайте - він нам потрібний живий.
Сидимо, пильнуємо. Почалася в бородатого ломка. Кричить: рятуйте! умру! Та так кричить, що й колоради вуха затуляють. Жаль його стало. Пішов я по селу, поназбирував у людей маківок. Петро варить за нарко-мановим рецептом, я пильную. Наварив Петро. Дали бородатому гранчак, мовчить. Через годин п'ять-шість знову кричить. Знову йому гранчак. Петро наварив повнісінький баняк. Ще кілька разів телефонували у міліцію.
- Пильнуйте! Швидко будемо, - одержували чергову інструкцію.
На ніч ми занесли того в повітку. Постелили, де раніше була корова. Пильнуємо. Нога в бородатого розпухла. Стала, як виварка. Та все-таки ми втратили пильність. І якраз перед приїздом охоронців. А приїхали вони на четвертий день. Це таки швидко. Бо коли пограбували Савовича минулого року, то ще й досі не приїхали. Щоб поновити сили для пильності, я пішов до баби Катерини, узяв пляшку. Заскочив до себе, узяв хрону. Сала не брав, бо закінчилося з початком реформ. Сидимо на ґанку, підтримуємо сільського виробника. Бабу Катерину. Закушуємо хроном. У баняку на подвір'ї варяться маківки на плиті. Заскакує на ґанок капітан з пістолетом і хлопців п'ять з автоматами.
- Начальник відділу боротьби з організованою злочинністю, капітан Муха, - карбував офіцер. - Де злочинець?
- У хліві, - відрапортував Петро. - Лежить на місці корови.
- Вперед, - дав наказ капітан, і група захвату влетіла в хлів.
Перевернули вони увесь хлів, та бородатого не знайшли. Де він подівся, не збагну.
- То що це виходить? - мовить капітан, злий, як осіння муха. - Ми летимо сюди, залишаємо нагальні справи, витрачаємо пальне, а ви у піжмурки граєте? Хроном закушуєте. Я вас питаю: де злочинець?!
- Та був же, - виправдовується Петро. - Ми його чотири дні стерегли. Ось і Василь підтвердить, - показує на мене.
- Оце - Василь? - зиркнув на мене капітан. - Чому ніс червоний? - питає.
- Бо хрін їм, - відповідаю.
- А що це ви варите? Щось знайомий запах.
- Наркоманові обід готую, - пояснив Петро.
- Оцьому з червоним носом? - показує на мене офіцер.
- Та ні, - каже Петро, - тому, що немає.
- Тому, що немає, варите те, що є. Цікаво, - мовить міліціонер.- Незалежне тут у вас життя. Само-гон, хрін на столі, мак вариться. Ви знаєте, чим це вариво пахне?
- Маком, - відповів Петро.
- Від трьох до десяти з конфіскацією, - мовив суворо капітан. - Зараз ми все оформимо, як учать у школі. Щоб потім не говорили, що в нас не ведеться боротьби із злочинністю.
Петро доводив, як було насправді, я підтверджував, та марно. Склали протокол, забрали речові докази: півпляшки самогону, баняк з маком. Тільки хрін залишився.
- До зустрічі в районі, - мовив на прощання задоволений капітан. Як тільки вони поїхали, наркоман, накульгуючи, вийшов з кукурудзи.
- Мінти урили? - питає.
- Поїхали, - кажу, - запізнився ти. Щоб був раніше вийшов, були б підвезли.
- Баняк, гади, забрали! - аж заплакав переляканий наркоман.
- Усе забрали, - мовить зажурений Петро. - Рай закінчився, - каже бородатому.
- Тепер будеш зцілюватися хроном, - вставив я своє.
- Е, ні, - каже бородатий, - тоді я пошкутильгав.
- Іди з Богом, - каже Петро, - та ставай людиною.
Поплентався наркоман.
Петро зажурений сидів на лавці.
- А я тобі, Петре, казав, - правлю йому, - що хрін найкорисніша культура.

БІЗНЕСМЕН

Робота не вовк - у ліс не втече. Усього не пере-робиш. Давно ми так жартували? А тепер? Догосподарювалися, що й робота від нас утекла. Коли на нашому підприємстві зникли спершу зарплата, а потім і робота, перед нами з Валерієм постало питання: що робити? Але Валерій швидко себе знайшов. Почав писати. Сам романи пише. Правда, сам і читає... Дружині на кухні, коли вона приходить з роботи й готує їсти. Коли їй сподобається, то він має вечерю. А ні - чекай сніданку.
- Мистецтво, - каже Валерій, - потребує жертв і пожертв. Я не хочу, ані жертв, ані пожертв. Узяв дво-літровий термос окропу, баночку "Нескафе", цукор. Купив пластмасові стаканчики. Став біля підземного переходу в людному місці:
- Гаряча кава! Хто хоче зігрітися? Гаряча кава! - вигукую.
- Ти чого тут припаркувався? - з-під асфальту виріс міліціонер.
- Безробітний, - відповідаю, - хочу хоч чимось бути корисним суспільству. Може, хто змерз, то зігріється.
- Благородна в тебе ідея, - мовить міліціонер.
- Мрія мого життя, - пояснюю, - зігріти всіх людей.
- Я також хочу всіх пригріти, - замріяно мовить сержант. - Але ти грієш тих, хто платить. Так от, щоб збулися твої мрії, повинен спершу зігріти владу.
- Вам з цукром чи без? - запитую.
- Та ні, - він мені, - цього дьогтю я не п'ю. Ти, бачу, не розумієш, про що я кажу?
- Та я ж тільки став, - пояснюю, - ще й стаканчика не продав.
- Ну, добре, бізнесмене, розкручуйся. Я підійду пізніше. - Пішов страж закону. Продав я кілька порцій кави. Тут підходить здоровило в рясі. Дяк якийсь? Бог їх знає. Морда, як фасад університету.
- Дай Боже сину мій, - промовив і перехрестився.
- Дай Боже, - відповідаю й, від гріха подалі, також перехрестився.
- Батюшка Онуфрій, - представився він. - Велику, бачу, сину мій, справу затіваєш. Тобі потрібне благословення Боже й покровительство.
- Запізнилися ви, батюшко, - кажу йому. - Покровительство уже взяли ті, що нас бережуть.
- Сину мій, держава відокремлена од церкви. І дах мирський не може дати ніякої гарантії. Тільки Божий дах дасть і спокій, і надію. - А кулак у нього, як дволітровий термос. Спробуй відмовити, міркую, то так освятить, що за мить у Бога на прийомі будеш.
- Немає ще в мене чим віддячити за вашу турботу, - пояснюю йому.
- Не хвилюйся, сину мій, - мовить, - Бог почекає.
Стало пригрівати сонечко, каву беруть неохоче. Аж охрип рекламувати, розповідаючи про її цілющі властивості. Підходить чоловік. Солідний. У костюмі. Сорочка біла, краватка. Віник у руці.
- Ти тут, - каже мені, - організував п'янку, а мені потім підмітати. До речі, тебе батюшка благословив? - запитує.
- Благословив, - відповідаю. - Із волі Божої навіть відстрочку мені дав. Щоб я розкрутився.
- А я тобі не батюшка, - мовить категорично. - І відстрочки не жди. Або давай на нового віника, або метися звідси подалі.
- Скільки він коштує, цей санітар? - показую на віника.
- Ти що, бізнесмен, не знаєш скільки віник коштує?
Що вторгував, усе пішло на віник. Будь проклятий той час, міркую, коли мені в голову стукнула думка - оцим зайнятися. За день я все-таки продав каву. І ледве розрахувався з покровителями. Із порожніми кишенями й термосом повернувся додому. У під'їзді будинку заглянув у свою поштову скриньку. Там на мене чекало повідомлення: "Терміново з'явитися в районну податкову адміністрацію!"
Звідки вже й там дізналися, що я бізнесмен?!

ІНТЕЛІГЕНТ

Сиджу на подвір'ї та їм хліб із яблуком. Заходить Василь, приятель мій.
- Що, хлібом обідаєш? - запитує.
- Скільки хлібом не обідай, - відповідаю, - а сала хочеться.
- Поки реформи йдуть, про сало забудь, - каже приятель. - Тож правильно робиш, що на хліб налягаєш.
- З нашими достатками, - кажу йому, - не дуже й на хліб наляжеш. Доводиться більше налягати на воду й повітря.
- Як сонце в небі світить, то ще горе не біда, - підкинув Василь.
- Тебе послухати - поет.
- Людина без поезії, - він мені, - як валюта без коридора. Хоча краще коли вона в кишені. Тоді ти не будеш у коридорі.
Зачепився, думаю, за політику - не переслухаєш. А Василь сильний у політиці. Вдвічі більше відсидів, аніж навчався в школі. Міг би й депутатом бути. Але сам не висовується. Боїться, певно. А висунути нікому.
- Яка в тебе бульба вродила? - змінюю тему розмови, бо інакше й комарі заїдять. Доранку тарабанитиме.
- У моєї Марусі так-сяк, - відповідає, - а Петро казав, що в нього картоплина у відро не влазить. То він в'язкою картоплю носить.
Тут заходить сусід-дачник. Недавно придбав хатинку. Чогось він мені відразу не сподобався. Інтелігент, культурний такий, аж нудний. Набрид своєю культурою. Привітався. Ми з Василем кивнули головами.
- Я до вас ось у якій справі, - почав інтелігент. - Як тільки я на город, то ваші качки й загиджують подвір'я.
- Є ідея, - кажу йому. - Моя теща вдова, та й ви, бачу, самі господарюєте. Беріть її до себе, ніхто й не ступить на подвір'я.
- Мало йому одного клопоту, - каже Василь, - то ти ще й другого...
Не дай Боже, думаю, наскочить теща, біди не минути. Тому й переводжу розмову на політику.
- Яка ваша думка, - звертаюся до інтелігента, - про двопалатний парламент?
- Мене, - відповідає, - політика не цікавить.
- А що ж вас цікавить?
- Мене цікавлять ваші качки, - мовить.
- Є простіший варіант, - я йому, - поріжу їх і все. А до Василя:
- Це як дві тещі на одній кухні.
- Дві палати ума, - каже Василь.
- А яка ваша думка про слуг народу?
- Я ж вам сказав - політика не цікавить мене, - дачник своєї править.
- А спорт вас цікавить? Дивилися вчора "Динамо"?
- Футбол не дивлюся, - відповідає інтелігент. - А от боротьбою захоплююся все життя.
- То, може, поборемося? - засміявся Василь.
А Василь під два метри зростом. Не в усякі двері пройде.
Інтелігент же такий собі, я сказав би, незавидний.
- Можна було б і поборотися, - каже інтелігент. - Але щоб потім не ображалися.
Ну, думаю, нахабний інтелігент. Василь же його як ухопить, то й тирса з нього посиплеться.
Але кажу:
- Я на громадських засадах буду рефері.
- Ти краще, - каже Василь, - займися жалобною музикою.
- Може, відкладемо? - промовив той.
- Ну-у-у-у, - протягнув Василь. - Так не годиться. Назвався грибом - полізай у кошик.
- Я - готовий, - спокійно мовить інтелігент.
Василь з усього звик влаштовувати шоу. Різкими рухами зірвав із себе сорочку. А він розписаний, як церква. Картин на ньому з третина Третьяковської галереї. Спереду на грудях ґрати. За ними - лев з розкритою пащею. На лопатках великими літерами виколото "Реформи й порядок". Думав, інтелігент накиває п'ятами. Але ні, стоїть непорушний. Як я й передбачав, герць був недовгий. Я немало бачив. Але такого! Кілька секунд і Василь уже лежав на землі. З-під реформ у всі боки бризнув качиний послід. Ґрати захиталися на грудях, думав, одпадуть. Але ні. Міцно причеплені! Лежить Василь під ґратами, мабуть, у шоці, витріщивши в небо очі. Інтелігент подав руку Василеві, допоміг підвестися. Поплескав його по плечу.
- Перемагають не силою, - мовив він і пішов.
- Маєш щастя, - кажу Василеві, - що качки устелили килим на подвір'ї. А то оцю красу, - показую на груди, - разом з реформами довелося б закопувати.

ЩЕ ПОСЛУЖИВ БИ

- Драстуйте, діду. Що там видивляєтеся?
- Та оце дивлюся, як господарює Андрій, Левків син. Учений. Чи то професором був у інституті, чи то кудись кандидатом був. А оце попав під скорочення й приїхав на батьківщину. Раніше повчав мене, як ви-рощувати курей. Бувало, приїде в гості до батьків і неодмінно до мене зайде. Та як стане розповідати - не переслухаєш.
- Оце, - каже, - дядьку Семене, - кандидатську захистив.
- Щось важливе винайшов? - питаю.
- Дуже важливе. От скажіть мені - хто найперший просинається в селі?
- Півень, - відповідаю.
- Е, ні, - каже. - Це була хибна думка. Я довів, що першою просинається курка.
- Як же так може бути? - дивуюся. - Півень же спершу кукурікає, а не курка кудкудаче.
- А як ви думаєте, чому півень удосвіта кукурікає?
- Людей, - кажу йому, - будить.
- Так от, - він мені, - першою просинається курка.Починає будить півня, а той кричить, незадоволений.
- Ти дивись, скільки прожив, а цього не знав. А що це відкриття дає? - цікавлюся.
- Що воно дає, - мовить, - то вже буде тема моєї докторської десертації. Не можу поки що цього вам сказати. Нелегко відкриття це мені далося. Скільки сил і здоров'я забрало. П'ять років ночував у курятнику, щоб дослідити.
- Наука, - кажу йому, - потребує жертв.
- Так, потребує, - каже. - Хто не пожертвує, той нічого не доб'ється. Зате я спеціаліст у своїй галузі. Про курей знаю все. І вам можу порадити, як їх краще вирощувати.
Та як стане давати поради - не переслухаєш. Тепер уже сам господарює. Немає коли язиком ляпати. Торік він купив курчат десятків з п'ять. Став вирощувати по-науковому, то вони й місяця не протягли, всі передохли.
- Що, - питаю, - теорія не зійшлася з практикою?
- За двадцять років, що я працював у цій галузі, - каже, - всього збагнути неможливо. Багато лишилося нез'ясованого. Жаль, що скоротили. Я ще міг би послужить науці.

ДОБРЕ БУТИ ЛЮДИНОЮ

Ми з Миколою допили пляшку "Оковитої". Трапляється іноді, коли вигулюємо собак.
- Оце дивлюся на собак, що воно за життя, - почав філософськи Микола, - то цілий день у квартирі си-дять, то на ланцюгу їх водять, то побігають трішки, якщо господар відпустить. Все-таки ми живемо пов-ноцінно.
- На те вона й людина - розумніша і мудріша, - підтримав я розмову.
- Петре! Глянь, твій Рінг став чіплятися до Гери. Забери!
- Хіба ти не бачиш, що то вона до нього пристає? Мій Рінг і дворняги не скривдить.
- Тобі що, повилазило! - сичить Микола. - Твій Рінг дворняги не скривдить? Та його весь під'їзд боїться, як водії автоінспектора. Ти б його краще здав у міліцію. Може, користь якась була б.
- А ти Геру свою ненормальну в собачий притулок здихався б.
- Мою Геру! - мов ошпарений закричав Микола. - Забери, тобі кажу!
- Не бійся. Він ненормальних не скривдить.
- Ти сам ненормальний! - закричав Микола й правим боковим ударив мене в щелепу. Я звалився, як сніп. Чи то сиро було, чи то удар у Миколи не вдався, але я швидко прийшов до тями й лівою ногою ударив йому в пах. Ударив сильно, все-таки півроку виступав за "Динамо-8". Чотири забиті голи. Хоча три й у свої ворота, та гол є гол. Микола зігнувся, і я, скочивши на ноги, з усього розмаху знизу вдарив кулаком йому в обличчя. Голову його підкинуло догори, він захитався, але на ногах втримався. Я майже святкував перемогу, та, певно, передчасно. Весь простір наповнився різ-нокольоровими зірочками, земля одірвалася від ніг, і я рухнув, немов підрізана бадилина. Удався Миколі удар. Не знаю, скільки пролежав я без зв'язку з навколишнім середовищем, та коли опритомнів, то побачив: наді мною стояв Микола. Зрадів! А таки добре я його вгостив. По-людськи!
Здаля долинало веселе собаче гавкання. Чого їм ото радіти? - подумав. Погралися - і на ланцюг. Добре бути людиною!

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА