Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

НЕНОРМАЛЬНІ

Ненормальні якісь. Скільки проводиться всіляких акцій, а спробуй у них взяти участь. Нікуди ж не проб'єшся. Півроку рекламують акцію "Людина року". А чому б мені, думаю, не стати "Людиною року"? Записав номер, телефоную. Довго телефонував - видно, багато таких як я. Нарешті добився:
- Це ваша організація, - запитую, - проводить акцію "Людина року"?
- Так, наша, - відповідає чоловічий голос. - А що вас цікавить?
- Хочу, - кажу, - стати "людиною року". Що для цього треба?
- Ну, - відповідає, - тут багато є нюансів. Треба, щоб вас хто-небудь висунув.
"Мене, думаю, тільки засовують. І з кожним роком усе далі й далі." Але питаю:
- А ще що треба?
- Слід, - він мені, - заповнити декларацію про прибутки. Які маєте прибутки? - цікавиться.
- Як більшість, - відповідаю.
- Чудово! - каже. - А конкретніше?
- Сімдесят, - кажу.
- Чого сімдесят? - чую здивований голос.
- Гривень, - кажу.
- За день? - питає.
- За місяць, - відповідаю.
- Постривайте, яка ж тоді "більшість"!? - чути у слухавці.
- Народна, - кажу, - більшість.
- Я вам сказав "чудово", бо думав, що як парламентська більшість.
- У парламентській, - я йому, - і меншості чудово.
- Ви вважаєте, - він мені, - що з вашими при-бутками можна бути людиною року? Та з такими при-бутками не будеш і людиною дня. Слід підтягувати зарплатню.
- А на скільки? - питаю.
- Ну, хоча б до тисячі, - відповідає.
- За рік? - цікавлюся.
- Та ні, - шипить у слухавці.
- А що, за півроку? - здивувався я.
- За день! - мов постріл, пролунав голос у слу-хавці, і почулися короткі гудки.
Ненормальні. Не дотягну, бачу, до тієї "людини". Але ж, думаю, я можу претендувати на "Лідера еко-номіки". Телефоную. Відповідає, одразу видно, якесь...
- Хе-е-е-ло, слухаю.
- Ваша фірма, - питаю, - проводить акцію "лідер економіки"?
- А що вас цікавить? - лунає у слухавці жіночий голос.
- Я, - кажу, - можу претендувати на лідера економіки.
- Ви в цьому впевнені? - запитує.
- Упевнений, - кажу, - на всі сто. Полічіть: одержую сімдесят, за квартиру сплачую сімдесят вісім, десять гривень за електроенергію і ще й на їжу залишається. То що, я не можу важити на "лідера"?
- В нас акція - "Лідер економіки держави", - вона мені.
- Якої, - запитую, - держави?
- Української! - відкарбувала.
- А де ж вона - та економіка!? - від здивування я аж закричав.
- Раз буде лідер, значить і економіка є! - заспо-коїла мене.
Ненормальні якісь. Куди не поткнись. У гастроном зайшов. Ковбаса на вітрині. На зрізі уже сірувата, а я їсти хочу.
- Зважте, - звертаюся до продавщиці, - грамів двісті ковбаски. Тільки отой кінець обріжте.
- Ніхто його не обрізатиме. Ти подивися, який знайшовся, - аж кричить.
- За правилами торгівлі ви повинні зіпсуте обрізати, - пішов я в наступ, бо з ними інакше не можна.
- Я сказала - не обріжу! - стоїть продавщиця на своєму.
- Покличте, - я до неї, - завідуючу.
- Оксано! - кричить, немов старшина.- Іди-но сюди!
Підійшла Оксана. Фігура - палиця ковбаси. Тільки десь у разів сорок вісім товща. І трішки виділяється паливноенергетичний комплекс.
- Бачиш, - продавщиця до неї, - ось цей хоче, щоб йому кінець обрізали.
Та знизала плечима (видно, теж ненормальна) й сказала:
- По-перше, - скривила фізіономію, - ви не за адресою, а по-друге - у вашому-то віці.
- А що в моєму віці? - питаю.
- Ну... то дітям обрізають.
- А я що, - кажу, - як у віці, то можна все підряд? Нічого не вийде, - обрізайте мені!
Сміються, ненормальні. Плюнув і пішов геть з гастроному. Скільки ненормальних розвелося. Поскаржитися нікому.

ПРОЗА ЖИТТЯ

Дзвінок. Відчиняю двері - сусід Мишко.
- Ти сам удома? - запитує.
- Сам, - відповідаю. - Всі пішли на фронт.
- Час маєш? - цікавиться.
- Часу вистачає, - кажу йому, - з грішми - набагато гірше.
- Через те й грошей мало, що часу вільного багато, - він мені. - Як ти, щоб по чарочці пропустити?
- Та ще ж не всі на чай сіли, - відповідаю.
- Півкабана привіз, - мовить Мишко. - Поки збігаєш по пляшку, я насмажу м'яса. Поки туди, поки сюди...
- На, - подає мені п'ять гривень. - Буде чим добавити?
- Та на таку справу знайду...
- Да! - вигукнув Мишко, - по дорозі заскоч на ринок, купи зелені.
Хвилин за десять я був на ринку. Купив два пучки петрушки в бабусі. "До петрушечки ось візьміть молоденьку телятинку", - звернулася до мене жінка, яка поруч за прилавком продавала м'ясо.
- Та у нас, - кажу їй, - м'яса повно.
Чоловік, що стояв за сусіднім прилавком у колись білому халаті, подивився на мене такими очима, які я бачив тільки в Кашпіровського під час сеансу. Раптом як закричить:
- Міліція! Сюди! Ось він, злодій!
Поки я думав, що на ринку не тільки м'ясо треба перевіряти , але й продавців, міліція тут як тут. Мину-лого тижня, коли пограбували сусідів, то вони приїхали аж через чотири години. Пішки, бачу, у них набагато швидше виходить.
- Ось хто вкрав уночі м'ясо з холодильника, - показує на мене пильний чоловічок. - Сам проговорився. Каже, що в нього повно м'яса.
- Ваші документи, - подивився на мене страж закону.
- Та ви гляньтена очі цього чоловіка. Там же написано, що він постійний клієнт психіатра або навіть утік з лікування.
- Документи! - повторив суворо сержант.
- А чому б вам не перевірити документи у цього типа?
- Спершу перевірим у вас.
- Петрушка, слава Богу, поки що продається без документів, - промовив я.
- То у вас немає документів?
- Якщо ви хочете, щоб на ринку всі були з доку-ментами, то при вході напишіть: "Входити без доку-ментів на ринок заборонено".
- Ви, я бачу, занадто розумний, - міліціонер зневажливо подивився на мене.
- А в нас більшість розумних, - мовлю, - без роботи.
- Прошу пройти зі мною до дільниці.
- За що? - запитую.
- За те, що дуже розумні, от і представлять вас до державної нагороди. З нею легше буде знайти роботу.
Прийшли до дільниці.
- Розповідайте, - сержант до мене, - де м'ясо? Де ваші спільники?
Не встиг я слово промовити, заходить капітан.
- Пане капітане, ось упіймали, дуже розумний, - відрапортував сержант.
- Невже академік? - здивувався капітан.
- Ні, - я йому, - доцент.
- Та… це такий розумний… У нас чотири доктори і два професори на ринку торгують. Кого цей доцент обважив? - звертається до сержанта.
- Тут справа складніша, - мовив той. - Він, мабуть, із банди Коноплі.
Я від несподіванки роззявив рота. Капітан підійшов, подивився на мене пронизливим поглядом і запитав:
- А де зараз Мишко Конопля?
- Як я йшов на ринок, - відповідаю, - він був удома.
- Куди ви м'ясо сплавили? - цікавиться.
- Я до м'яса, - кажу йому, - не маю ніякого відношення. Мишко привіз півтуші, а куди те все буде сплавляти - не знаю.
- Давайте його адресу. Чи, може, забули?
- Як я можу забути, це ж сусід мій, - сказав я і продиктував адресу.
- Сержанте Лобода! - крикнув капітан. - Терміново викличте групу захвату.
Минуло п'ять хвилин, і ми вже мчали в авто. Я не розумів, що діється, і, від гріха подалі, мовчав. Коли Мишко відчинив двері, з кімнати вирвався такий запах смаженого м'яса, що в мене запаморочилася голова.
- До стіни! Руки за голову! - кричав капітан, аж дрижали шибки, а група захвату зайняла всю кварти-ру.
- Попався, Конопля! - засміявся капітан, а сержант Лобода майстерно вивернув у Мишка всі кишені.
- А...а...а… що тра…а…пилося? - заїкаючись мовив Мишко.
- Він не знає, що трапилося, - киваючи головою, мовив капітан. - Сержанте Лобода!
- Я! - вигукнув той.
- Повантажити речові докази в машину.
Сержант заходився витягувати з Мишкового холо-дильника морожені шматки м'яса й виносити. Забрав навіть смажене.
- Та це ж м'ясо, а не докази, - мало не плакав мій товариш.
- Кому - м'ясо, а кому - речові докази, - сказав капітан.
- Пане капітане, тут не все поцуплене м'ясо. Мало його тут, - доповів сержант.
- Де решта?! - спитав капітан.
- У тещі, - протягнув переляканий господар квартири.
- Це прізвисько нічого мені не говорить. Хто такий "Теща"? І це він чи вона?
- Моя рідна теща, мати моєї дружини. Рід жіночий.
- У вашій шайці всі рідні. Де вона живе? І швидко!
- Аж під Жмеринкою.
- Коли ж ви встигли його туди переправити?
- Не туди переправляли, а сюди я звідти привіз, - простогнав Мишко.
- Що ж ви там грабонули? - допитується капітан. - Ринок чи магазин?
- Теща порося заколола, от нам з дружиною і вділила м'яса.
- Порося, кажеш, - капітан замислився. - Ви "Конопля"?
- Це моє прізвисько, а прізвище - Конопляненко.
- Тричі судимий? - допитувався міліціонер.
- Ні, така честь не випадала, - видно було, що Мишко трішки заспокоївся.
- Ваші документи, - скривив губи страж закону.
- Руки можна опустити? - простогнав господар.
- Опустіть! - по-військовому відчеканив капітан.
Мишко показав документи - свої і дружинині. А ще - фото тещі, книжку квартплати, диплом з відзнакою.
- Сержанте Лобода! - прогримів капітанів голос.
- Я! - влетів з коридора міліціонер.
- Занести м'ясо назад.
- Так то ж речові докази, - здивувався сержант.
- То вже м'ясо, а не докази, - капітан подумав трішки й додав: - На ринку, сержанте, яке м'ясо вкрали з холодильника?
- Морожене, - відповів той.
- Молодець! А ще яке? - допитувався капітан.
- Увесь м'якиш поцупили, - не задумуючись, рубонув сержант.
- Там украли те-ля-ти-ну, а тут...
- Ви - геній, капітане, - не дав йому договорити сержант. - Оце здорово!
"Агент "Кмітливий"!", - ледве не вирвалося в мене.
- Значить він, - вів далі Лобода, - яловичину вкрав, а на свинину обміняв! Тому й вийшло менше! Геніально!
- Бачите, сержанте Лобода, як у вас легко римується, - капітан подумав і філософськи додав: - а проза життя, виявляється, набагато складніша.
- За мною! - наказав міліціонер і козирнув Мишкові.
Вони швидко покинули квартиру.

НЕ ТА МОЛОДЬ

Стою на тролейбусній зупинці. Випив небагато, але добре. Років з двадцять тому міг випити значно більше і бути в кращому стані. А молодь тепер зовсім слабенька. Ось іде - синє, як бузина, і вітер хитає його, мов бадилину, - певно, нанюхалося якоїсь гидоти. А он ще один. Ноги заплітаються, видно на закуску не вистачило. І санітари, дивися, тут як тут. Зекономив на закусці, тепер збиратиме гроші на витверезник. А там плата, скажу вам, як у кращих готелях світу. Знов доведеться бідоласі довго бути без закуски. Бо без випивки, по ньому видно, він не обійдеться. Ой, не та молодь. Зовсім не та.
Згадалося, як колись із Коляном, моїм дружбаном, бувало, вип'ємо і добре, і багато. А потім серед ночі він і каже:
- Хіба це справедливо: я не сплю, а Галинка (дуже він за нею упадав, а вона - так собі), певно, дрихне і не знає, як за нею отут горюю? Давай, - каже, - махнемо по селу та собак побудимо.
Галинка жила в сусідньому селі, але що нам ті п'ять кілометрів! Година - і ми вже там. А ще через півгодини всі собаки по селу гавкали. "Нехай, - казав Колян, - вона також не спить". Ото була любов! Хіба нинішня молодь така? Хіба вона вміє так любити, як ми колись любили?
Під'їхав тролейбус і перервав мої спогади. Зайшов. Стою. Хоч і важко, але тримаюся. І кожен, хто коло мене, хоче зі мною зіткнутися або ж підставляє свою ногу під мій черевик. І ця, дивись, підставляє.
- Куди, - запитую, - ти свій туфель преш? Розлізеться ж він, як налисник на сковороді.
- В таком відє, - вона до мене, - надо єздіть только в спецмашинах.
- А ти, - цікавлюся, - чи не звідти їдеш, що нігті придушені й синці під очима?
- Какой нахал! Аграрій! Не знаєт, что ето тєні. Посмотрі, сам в каком відє. Карувай за версту несьот.
- Дорога ти моя, мальована, - кажу їй, - тебе б узяти в спецмашину та попрати, а потім подивитися - "кто в каком відє". А щодо корови - то брешеш, бо молоко пив ще як дід був живий. А от "Гетьмана" сьогодні вшанував.
Не знаю, чи на своїй зупинці, але мальована вискочила. От молодь пішла! Не вміє зі старшими розмов-ляти. І коли ми її навчимо!

АСТРОЛОГІЧНИЙ ПРОГНОЗ

Збираюся вранці на роботу. П'ю чай і переглядаю газету. Астрологічний прогноз. То що там мені сьогодні випадає? "З начальником вирішите свої проблеми. Ризикуйте. Великі гроші." Солідний астролог, навіть знає, з якої ноги сьогодні мій начальник встане. А великі гроші - це скільки? Для мене тепер і десять гривень - великі гроші. Хоч і не в грошах щастя, як кажуть багаті, а в тому, як їх відмити, та прогноз дуже мене зацікавив. Газета відома, і цілу шпальту відведено під прогноз. Дорослі ж люди, певно, не можуть займатися дурницями. Почав у голові прокручувати: звідки в мене можуть з'явитися гроші? Ага! - зрадів. Може, сьогодні буде зарплата. Півроку уже не виплачували. Дружина, сміючись, наспівує: "А з милим рай і в курені!" Дражниться. "Так веселіше, - каже, - жити". А мене зло бере: "Рай може бути в курені, - кажу їй, - якщо той курінь на Канарах, а в кишені мільйон доларів".
На роботі цілий день прогноз із голови не виходить. Зателефонував у бухгалтерію:
- Скажіть, будь ласка, коли буде зарплата?
- Це тільки сам Бог знає, - відповідають.
- А астролог може знати? - цікавлюся.
- Не мороч мені своїми астрологами голову. - У нас роботи - ніколи вгору глянути.
- А що ж ви там рахуєте? - здивувався я.
- Скажи, то й тобі захочеться, - і короткі гудки.
"Дурниці, - думаю, - прогноз солідний і в солідній газеті. Гроші, напевно, є, коли роботи в бухгалтерії, "що ніколи вгору глянути". Іду до начальника:
- Павле Петровичу, немає життя: газ відключили, електрику відключили. Попередили, що й з квартири виселять, як не погашу заборгованість.
- Бачиш, - мовить начальник, - яке щастя - в наш час мати роботу. Виселять - куди підеш? Давай конкретно: що ти хотів?
- Щоб хоч трохи зарплати видали.
- Ну, Шишкін, від тебе я такого не чекав… Завод у такому стані, а ти кажеш: "виплатіть гроші". Ти, виявляється, провокатор, Шишкін. Та коли б інший був на моєму місці, враз тебе звільнив би! Іди працюй і більше з такими дурницями до мене не приходь. Дякувати маєш, що робота є.
Вийшов з кабінету. "Будьте ви прокляті, астрологи! Брехуни! Через вас мало не позбувся роботи".
Повертаюся увечері додому. Уже сутеніє. Хлопець якийсь вийшов із-за рогу будинку.
- Дядьку, допоможіть. Добре заплачу.
"Ось воно! Нарешті! Молодці астрологи! Дай вам, Боже, здоров'я!" Я навіть не запитав, що допомогти, пішов за ним, мов загіпнотизований. Тільки зайшов за будинок - бах мене по голові. "А щоб ви скисли, астрологи-брехуни!" - останнє, що було в моїй свідомості...
Очуняв у лікарні. Прийшов лейтенант міліції.
- Ви, - запитує, - зможете упізнати тих, що у вас шапку вкрали?
- Того, що мене запрошував "допомогти", - від-повідаю, - я добре запам'ятав.
…Відбувся суд. Хлопці одержали по заслузі. З їхніх батьків стягнули тисячу гривень на мою користь. Все-таки астрологія - солідна наука!

УСІХ ПЕРЕПЛЮНЕМО

- Звідки ці верблюди? - запитую жінку, що продає майки, на яких верблюди намальовано.
- З пустелі, - вона мені. - Ви що, до школи не ходили?
- Ходить ходив, - відповідаю, - але ж давно те було.
- Та й, певно, не вчилися так, як треба, - каже жінка.
- Як міг, так і вчився. А верблюди ці у нас приживаються?
- Приживаються. Не гірше, ніж московські гастролери. На безриб'ї ж "і рак - риба". Беріть - дешеві і добротні. Подивіться: яка екзотика!
- У нас, - я їй, - уже й біб - екзотика. То з якої вони пустелі сюди забрели?
- З китайської, - відповідає.
- Щось я, - кажу, - не бачив жодного китайця з верблюдом.
- Таке сказали. Хіба ж верблюд поміститься на китайцеві. Їм тільки зайців носити. Ось майка якраз на вас.
- Не хочу цього горбатого на себе чіпляти. У вас немає більше нічого?
- Ні, - похитала головою продавщиця, - тільки верблюди й лишилися. А були й козли, і барани, але вже розійшлися. Баранів - так за один день розібрали.
- А в кого вони мають більший попит, - запитую, - у жінок чи в чоловіків?
- Купляють їх жінки, - мовить, - а носять, бачу, чоловіки. Жінка краще знає, що пасує чоловікові.
- Моя щоб купила таку майку, то примусив би саму її й носити.
- Ой, які ви розумні, коли самі! Знаю добре вашого брата. Беріть майку та не морочте мені голови. Подивіться: красень. І горб один, як у людини.
- Не хочу, - захищаюся. - Хоч життя й не краще, як у верблюда, та для чого це афішувати.
- Як не хочете верблюда, то днів через два при-ходьте. Будуть козли. Бо в цій сорочці, що на вас, бу-дете немодний.
- Дякую за пораду, - кажу їй. - Хай живе верблюд на Україні!..
По дорозі додому зустрічаю сусіда. Він у майці, на якій верблюд - на всю спину.
- Тобі так личить ця майка, - звертаюся до нього. - Особливо, коли дивитися ззаду. Сам додумався придбати?
- Дружина купила, - промовив той. - Запевняє, що мені ця майка дуже пасує.
- А я не захотів купувати. Куди воно таке на спину? Наче корові сідло.
Прийшов додому. Дружина радісно зустрічає:
- Любий, подивися, яку я майку тобі купила!.. - і показує: верблюд з двома горбами на половину майки.
- Навіщо ти купила цього верблюда? - питаю. - Та ще й з двома горбами. Один горб - ще сяк-так.
- Був там, любий, і з одним горбом, але цей ніби симпатичніший.
- Тут такі два горби, що на мою спину й не помістяться.
- Міряй, помістяться, - вона мені.
- Сусіда зустрів, - розповідаю, - також із верблюдом. Тільки він у нього якийсь акуратніший і з одним горбом.
- То й сусід менший за тебе й акуратніший. Міряй, любий.
- Цю майку надінеш тільки на мій труп, - запро-тестував я. - Тут же місто, а не пустеля.
- Не схочеш у місті в ній ходити, то в село в ній їздитимеш.
- Я всі вихідні волом у тещі був, а тепер буду верблюдом. Чарки ніколи не налила, а тепер і їсти не дасть.
- Який ти консерватор. Не можна так. Ми ж ідемо до цивилізованої Європи.
- На китайських верблюдах їдемо?
- Я тебе дуже прошу: надінь цю майку. Не сподобається - не носитимеш, - благає дружина.
- Тільки заради тебе й надіну.
Одягнув.
- Ходи сюди, любий, до дзеркала, - командує. - Ану, як спереду? Прекрасно! Ззаду? Чудово! Розправ, любий, плечі. А в профіль як вона тобі пасує! Яка гармонія! Вилита по тобі. Ти - лицар! Справжній чоловік, про якого мріють мільйони жінок! Яке щастя, що ти мій, - і гаряча жаринка обпалила мені щоку.
- А й справді, ніби добре мені в ній, - промовив я, випинаючи груди і втягуючи живіт.
- От, побачиш, любий, ми всіх переплюнемо!

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА