На першу сторінку

КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Олександр ЛУК’ЯНЕНКО

Народився 5 листопада 1927 р. в м. Житомирі. Ветеран другої світової війни, учасник бойових дій. Автор близько десятка повістей та численних збірок, до яких увійшли гуморески, байки в прозі, притчі. Гумор і сатира — лише частина, але вагома, його творчого доробку. Ось що писав про нього патріарх української літератури, багатолітній редактор журналу «Перець» Федір Маківчук:
«Багато хто з нинішніх гумористів з неабияким апломбом величає себе учнями Остапа Вишні, хоч Вишнею від їхніх творів і не пахне. От кого я з чистою совістю назвав би учнем славно- звісного нашого вчителя, то це Олександра Лук’яненка, хоч він і не «підстроюється» під Остапа Вишню. Він оригінальний. У нього своє власне перо, свій, тільки йому властивий почерк».


Цілунок чудиська

Зовні це страховище не було аж таке вже страшне. Воно не мало кількох зміїних голів, як у казкових драконів, з його пащеки не бурхало синє палюче полум’я, а пазурі до часу ховалися в м’яких подушечках лап. Іноді, сито вигріваючись на осонні біля своєї печери, воно навіть муркотіло, як муркоче кіт, коли з’їсть мишу.
Втім, усіляка, більша й менша твар безборонно шастала поряд, бо страховище не споживало м’яса, та й до іншої звичайної їжі було байдуже. Воно, свідчить стародавній переказ, харчувалося тільки кришталево чистою людською совістю.
Щодень жителі поблизького селища мусили віддавати звірюці на поталу юного отрока чи ніжну діву, які ще ні разу не кривили душею. Чудисько жадібно стискало в обіймах свою жертву, впивалося липким писком під груди там, де б’ється серце, й, здригаючись від задоволення, до краплі висмоктувало совість. Насмоктавшись, перекидалося горічерева, — а юнак чи дівчина вертали додому. Жодної подряпини не залишалося на їхньому тілі, лиш навпроти серця багровіла пляма, що невдовзі щезала без сліду. Але в очах, раніше ясних та чистих, згасало назавжди джерельне світло, мостилася облуда. Відтепер кожен висмоктаний міг зрадити дружбу, потоптати правду, обміняти честь на гаразди. Спершу люди ремствували, якось, озброївшись кілками, намірилися прогнати лиходія геть,— та самі ледве винесли ноги. Тоді й зажебоніли розважливі голоси.
— Ех, дарма погарячкували, — сказав хтось, відсапуючись.— Зрештою із цим чудиськом ще можна миритися.
— Принаймні,— додав другий, — воно не пожирає бранців з кісточками, як оте, що вкублилося біля сусіднього селища.
— І не таке потворне, є навіть у ньому щось лепське, — підтримав третій.
— Хай живе наше чудове чудисько! — вихопився зопалу найшпаркіший, бо при всякій оказії знайдеться Ванько, який забіжить наперед Іванів. Одначе загалом перемогла мудра поміркованість: де, мовляв, дінешся, аніж наражатися на видиму смерть, краще сплачувати безкровну данину.
Тож знову й знову простували в обійми звіра юні отроки, йшли ніжні діви. Та якщо колись роковані плуганилися через силу, охоплені жахом перед спустошливою офірою, багато з тих, кому черга випала пізніше, верстали шлях легкома, посвистуючи. Ха, подумаєш — совість, живуть же без неї інші, й добряче живуть! Це ж далебі не м’язи, конче потрібні, щоб орати чи молотити, не зуби, щоб відкусити ласий шматок. Хоч і бридкий цілунок чудиська, втрата невелика.
Так би й тривало хтозна-доки, якби апетит страховища не перевершував, мовлячи по-теперішньому, приросту населення. І настав день, коли збентежена громада зібралася серед майдану раду радити.
— Сьогодні, — сповістив земляків староста селища,— ми вирядили до печери останнього юнака з чистою совістю. Що маємо робити завтра?
Усі вуста замкнуло мовчання.
— Позбавляти чудиська споживку вкрай небезпечно, — озвався нарешті наймудріший з місцевих мудреців, — у гніві воно, боронь боже, кинеться сюди й накоїть лиха. Отже, треба обдурити його: пошлемо вдруге когось, хто вже відбув свою чергу. Адже знаку під грудьми не лишається, пройде за первину.
— А й справді!.. До ладу зметикував!.. Це наш єдиний рятунок! — схвально загомоніла громада.
Наступного дня чудисько, як завжди, отримало данину, насмокталося досхочу й виляглося за звичаєм проти сонця, от-от замуркоче. Та натомість трохи згодом, ще висмоктаний вдруге недалеко й відійшов, громовий утробний рев струсонув повітря. З переляку бідолаха отерп, ледь примусив себе озирнутися.
— Милуй мене доля, — розповідав він потім, — побачити таке ще колись. Неначе сто чортів у пекельному танці шаленіли коло печери. Страховище судорожно корчилося, дерло пазурями землю, гризло в нестямі дерева, й грубезні стовбури ламалися, мов тріски. Разом із ревом та харчанням з його пащі котилася чорна-чорнюща слина, миттю обвуглюючи все, на що попаде. Не скажу, скільки простояв я стовпака, а тоді воно враз охляло, заскімлило жалібно й плазом побралося в нетрі.
Бучно відсвяткували в селищі визволення від осоружного тягаря. Витинали веселої музики, шкварчала печеня, булькало вино. Ну й, звичайно, при цьому кожен по-своєму тлумачив загадкову подію:
— Мабуть, сказ на нього напав, як ото із собаками бува.
— Або гадюка вжалила.
— Або хробак усередині завівся, поточив нутрощі.
Але чомусь не здогадався ніхто, що чудисько, яке споживало досі тільки чисту людську совість, просто отруїлося сумішшю лукавства, лжі та безчестя.
До речі, з легенди не знати напевне, чи сконало воно там, у нетрях, чи оклигало. Всяке могло статися...


ДОБРИЙ ПІРАТ ДЖОН

Гроза морів — пірати старіли так само, як і всі інші люди. Коли згорталося вітрило розбишацького життя, їм так само ломило кістки, штрикало в попереку, дошкуляла задишка. Гай-гай, де вже горопахам з ножем у зубах брати на абордаж каравели, кидати мореплавців на споживок акулам та жадібно ділити здобич під хвацький приспів: «Йох-хо-хо, ще й барило рому!» Тоді, немічно покректуючи, вони тішилися спогадами.
— А пам’ятаєш, Генрі, як у Мессінській протоці ми випотрошили трищогловий купецький барк? Ну й золота ж там було, досі в очах мерехтить...
— Ще б пак, Біллі! А той гладкий шкіпер, пригадуєш, почав був щось белькотати про закон і королівську грамоту, то я враз нахромив його на рожен, ніби каплуна.
— Ха-ха-ха! Ого-го!.. Генрі завжди знайде влучне слівце.
— А мені, товариство діди, частенько сниться одна венеційська бригантина, підстерегли її неподалік Родоса.
Приварку перепало на сміх курям, зате які дівчатка... От уже поласували досхочу! І потім, коли турляли чорнобрових за борт, вийшла теж славна забавка: спідницями лопотять барвисто, наче метелики крильцями, вереск іще гучніший, ніж у першій дії.
— Еге ж, були часи, є що спом’янути...
Але це між своїми, у вузькому піратському колі. Серед інших людей вони тримали язика на припоні, хтозна, чи не візьмуть по тих згадках за петельки. Відмовчувались усі, крім рябого Джона з обличчям, здавалося, скропленим олією. Пахкаючи люлькою, рябий Джон знов і знов переповідав кожному, хто має вуха:
— Що вдієш, таке випало нам ремесло. Проте особисто я не схвалював, ніколи не схвалював надмірного, е-е-е, запалу деяких моїх товаришів. Приміром, не конче було вкорочувати віку пустомелі-шкіперу, я так і сказав: погарячкував ти, Генрі, всипали б йому сотню київ — та й досить. Дарма й дівчаток потопили, мов кошенят, їх би ще хтось із нашого брата приголубив. Господь знав, що робить, заповідаючи світові милосердя.
Слухачі згідливо кивали головами й дивувалися, як у твані гріха та бузувірства зберіг цей відставний розбійник хоч крихти доброти. Бо певно ж дивина.
Правда, одного разу легенда про доброго пірата Джона висіла на волосині. Щойно розбалакався він учергове, як раптом підходить до гурту чоловік, спотворений глибокими рваними шрамами.
— Я торговець прянощами з Генуї, — мовив незнайомець.— А ти, поплічнику диявола, бачу, спритно торгуєш брехнею. Коли біля африканського берега мене пекли залізом, щоб дізнатися, де сховано казну, хіба не твої мерзенні руки подавали катам розжарені кліщі?
Від несподіванки Джон отетерів, заплямкав ротом, як риба на сухому. Хто б міг думати, що клятий торгаш випливе! Тоді скривився жалісно, пустив сльозу й проскавучав:
— Мене примусили, їй-право, примусили силою, сам кульгавий Пітер наказав. Безумців, які насмілювалися стати йому впоперек, чекала корабельна рея. Але, Бог за свідка, страждання цього чоловіка краяли моє серце на шматки...
Запала тиша. Довга, гнітюча.
— Пожалів вовк кобилу! — вихопився нарешті чийсь голос.
Рябий Джон увібрав голову в плечі.
— Громадо, не судімо надто суворо, — заджерґотав другий, — з кульгавим Пітером жарти були кепські. Генуезця, звичайно, шкода, та й старого зрозуміти можна.
Рябий Джон полегшено зітхнув.
Далі все йшло миром-ладом. У гамані він дещицю призбирав, отож купив собі будиночок і до самої смерті вирощував попід вікнами квіти — тюльпани, лілеї, троянди. Сидить, бувало, на лавочці, вдихає ніжні пахощі, а зобачить ще віддаля котрогось сусіду, неодмінно зніме солом’яного капелюха, усміх-неться приязно. Ґречний, милий дідусь, важко повірити, що безчинствував колись під чорним прапором із перехрещеними костомахами.
Говорили про нього, балакали, буцімто і в піратах не своєю волею опинився, і допоміг багатьом визволитися з хижих пазурів. Гарно говорили-балакали. Тим часом приходили до затишного будиночка такі ж благопристойні дідусі й шамко-тіли, потираючи долоньки:
— А пам’ятаєш, Джонні?..
— Тихше, бо нас почують! — про всяк випадок причиняв вікна господар.
Кажуть, на цвинтарі приморського містечка, де знайшов останню свою пристань рябий Джон, дотепер стоїть його надгробок: мармуровий ангел з трояндою в руках. Тільки ніс у ангела трохи пощерблений, вдарила грозяної ночі блискавка.
Хоч, може, це й вигадка.


ФЕРДИНАНД І ПРОТЕКЦІЯ

Діялося це теж давненько й теж, слава богу, не в нас. У певному королівстві чи, може, князівстві серед людей простих, робітних жив юнак, імені якого, на жаль, не зберегла легенда. Назвемо його Фердинандом. З лиця був гожий, хоч води напийся, статурою показний, але ні до якого діла нездольний. Ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити.
— І в кого воно таке вдалося? — бідкалися Фердинандові батьки.— Рід наш з діда-прадіда хлібороби, є й коваль добрий, і гончар лепський, хто теслярує, хто чинбарить.
А цьому, прости господи, наче руки відібрало.
Ну, та однаково селянському синові байдикувати в той далекий час було зась. Тож привели вони свого недотепу до місцевого пана-вельможі, вклонилися низько:
— Зласкавтеся, паночку, приставте нашого парубка до якоїсь роботи. Вік дякували б.
— До якої ж,— відказав на те пан-вельможа, — роботи я його приставлю, коли всі знають, що не годен ваш парубок ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити. Хіба замість опудала в полі, горобців полохати, бо щось дуже знахабніли...
Пересміявся сам зі своєї вигадки, а тоді подумав: чом би й ні? Ось, трапиться, наїдуть гості, нехай буде й їм сміховище.
Моторні челядники швидко обрядили Фердинанда в лахміття, мотузкою підперезали, іржаву пательню при боці вчепили. Тепер ти, кажуть, опудало є. Стовбичитимеш серед поля, розчепіривши руки, з рання до смеркання, а як зухвала пташва насмілиться все-таки трубити зерно, кричи криком та бий чимдуж у пательню. За це велів пан годувати його досита, ще й платні трохи поклав, — і пішли батьки раді-радісінькі, що знайшлася їхньому чаду хоч би така служба.
Справно полохав Фердинанд горобців і заразом смішив панових гостей — сусідніх багатіїв та збіднілих далеких родичів. Реготали, даруйте, до гикавки, бо надто вже кумедне було живе опудало. Аж одного дня неждано-несподівано у браму маєтку вкотилася запряжена цугом золочена карета фаворитки тамтешнього короля чи князя на ім’я Протекція. Може, вам ніколи не доводилося чути такого імені, але саме так її звали.
Певна річ, господар відігнав навіть думку потішати всесильну даму блазенською забавою; влаштували полювання, до якого вона була вельми охоча. Переслідуючи підстрелену козу, Протекція сама випадково наскочила на того лахмая, мало конем не стоптала. З ляку Фердинанд кинувся навтьоки.
— Стій! Ти хто? — зупинив його владний голос.
— Я, ваша мосць, оп-пудало, — пробелькотів він, знітившись під поглядом вершниці.
— Одежею справді, але нема нічого легшого, ніж скинути одну одежу й убратися в іншу,— лукаво примружилася вона. — Тобі личила б інша, і ти носитимеш її, коли станеш моїм пажем.
Тут варто, либонь, завважити, що король чи князь був зовсім старий, тому фаворитка всякчас відчувала нестримний потяг до юнаків з гожим лицем і показною статурою. Фердинанд цього, звичайно, не відав, перепудився ще дужче й за-скиглив:
— Та я ж, спитайте кого хочете, нічого не вмію: ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити. Відпустіть мене, ваша мосць!
— Дурненький, — лагідно промурмотіла Протекція.— Те, чого треба від пажа, ще й як зумієш...
На бенкеті після полювання всесильна дама торкнулася пальцями рукава пана-вельможі:
— Сподіваюся, дорогий, ви не відмовите мені в невеличкому проханні?
— Вважатиму за щастя прислужитися найчарівнішій із жінок. Чекав лиш нагоди.
— Сьогодні, доганяючи поранену козу, я раптом уздріла юнака в такому нужденному дранті, що серце моє стислося від жалю. Кажуть, нібито бідолаха служить у вас опудалом, для потіхи. Це жорстоко, молодість і врода гідні кращої долі. Як-що ваша ласка, я візьму його під свою опіку.
Пан розпорядився, батьки благословили, й наступного ранку Фердинанд, умитий та причепурений, рушив у світ на підніжці золоченої карети. Втім, тулитися, як сорока на кілку, йому довелося недовго; скоро Протекція виклопотала своєму підопічному дворянські привілеї, даровані монаршою милістю разом із посадою пажа. А головне, вона таки не помилилася в передбаченнях: довірені обов’язки — відчиняти перед госпонею дверцята карети, підтримувати шлейф її плаття, ну й що там належало ще,— новий паж виконував ревно, до ладу.
Одежа на Фердинандові лисніла тепер шовком і оксамитом, при боці замість іржавої пательні висіла шпага з оздобленим коштовностями руків’ям. Та й пиндючився він уже так, ніби вродився аристократом. І хтозна, як високо по щаблях благоденства підсадила б його згодом всесильна дама, аби не прикрий випадок.
Якось поміж утомливими державними турботами король чи князь навідався до фаворитки відпочити душею. Принагід-но Протекція відрекомендувала пажа вінценосному володареві, той глипнув линялим оком і пісно всміхнувся. День був сонячний, теплий, трапезувати господиня запросила гостя в альтанку, повиту виноградною лозою,— а Фердинанд ступав слідом, підтримуючи шлейф її плаття. І треба ж такому статися, щоб саме тоді наливні грона вмить обсіла зграя нахабних горобців. Незчувся паж, як розчепірив за звичкою руки й укляк остовпіло. А потім схопив зі столу золочену тарілку та й ну гамселити в неї, як у пательню, відганяючи горобців.
— Ха-ха-ха! — зайшовся сміхом володар.— Та він же опудало, чистісіньке опудало. Надалі хай і справляє цю службу.
Слово монарха — закон для підданців, бодай і найближчих. Тож, хоч-не-хоч, мусив знову Фердинанд горобцям страху наганяти — зодягнений, щоправда, не в лахміття, а в шовк та оксамит. І навіть сама Протекція у хвилини ніжності казала йому:
— Ходи сюди, моє опудалко! Ходи, опудальце...

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів

Куштуйте на здоров'я!

Намалював —Валентин ІВАНОВ.
Ідея та наповнення — Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ©, 2007—2012.