Гуморески

Олег ЗАВ'ЯЗКІН
Відлуння

— Пане медику, агов! Дайте-но йоди сьорбнути!
— Задавишся. Це не питво — трунок.
— Ха, «трунок» каже!..
І троє хлопців зареготалися — ні з чого.
А ввечері, коли сиділи біля вогнища, чекавши на суп, бійці перешіптувалися, кидали веселі погляди в мій бік.
— Пане медику! — озвавася Цебер, кремезний боєць у совєцькому замащеному ватнику. — А чи то правда, що в Кацапії баби на Великдень перед церквою щось дають?
— Може, в Кацапії і дають, — поставивши межи коліна свого вєщмішка і приймаючи миску з концентратним супом, відповів я.
Левко, чорнявий юнак з червоним шрамом через усе обличчя, похмуро звів на мене очі і знову взявся до їжі. Варене відгонило машинним мастилом.
Третій вояк, сухорлявий Ребро, раптом звівся на рівні ноги, зроби півкроку — ледь полум’я не вкусило його за полу шинелі — і зі смаком харконув просто мені в миску.
Рука моя несамохіть смикнулася до кобури, але повисла, лягла на коліно, шарпонула цупке сукно. Ложкою я виловив слизьке харкотиння й вихлюпнув собі за спину.
Жарт не вдався. Хлопці забряжчали ложками.
Ребро постояв наді мною трохи і сів, де сидів.
— Хмара буде сьогодні? — ні до кого, власне, не звертаючись, запитав Цебер і, оскільки очі бійців глядили в пустенький суп, сам собі відповів: — Як прийде, то скаже, коли на з’єднання підемо.
— Хмара знатиме, що робити, — дмухаючи на ложку, одказав Левко.
— А ми хіба ні? — гостро підняв голову Цебер. — От і цей тут сидить…
Тут я визвірився:
— Слухай-но, брате: я тебе вдвічі старший і вдесятеро розумніший. Як хочеш бійки — давай битися. А ти ґедзаєш, як дівка на вечорницях…
Ні, бійки не буде: за бійку провідник спитає гостро.
— Як будемо в Коломиї, треба до сестри Марти забігти, — щоб розігнати важку павзу, мовив Левко.
— По щось? — ошкілився Цебер.
— Дурень єден! Марта у василіянках була. Зараз потай служать. Хочу про Бога одне діло спитати, — одказав Левко.
— На бога — про Бога? — пожартував Цебер і сам розреготався своєму дотепові.
Ребро підсів ближче і, скоса оглянув світлі плями від зрізаних погонів на моїх плечах, неголосно зронив:
— І все ’дно не хочу, щоб ви у бою в мене за спиною опинилися.
— Чому? — Я відставив пусту миску й подивився хлопцеві в очі.
— Не знаю, — муркнув Ребро припалив від затлілої скіпки. — Пригощайтеся, пане медику. — І простягнув мені пачку трофейних німецьких цигарок.
— Горло від твоїх гансівських дере, — втрутився Цебер і заходився скочувати козячу ніжку з жовтого паперу.
— А тобі й не є тутка частування, — посміхнувся Ребро.
— Що, Левку, тобі про Бога треба знати? — запитав я через вогнище.
— А бозна...
Вогнище зжерло сніг, і глянула жовта торішня глиця. Я розгорнув свій лікарський мішок: скринька з брязкотливими інструментами, банка йоду, бинди несвіжі…
***
Стомлений, аж чорний, сидів навпроти мене провідник Хмара. Цивільний кашкет лежав на столі поряд із бляклим каганцем. Тіні гуляли по дощаних стінах схрону. На плечах у провідника завелике для нього пальто, а насподі вже мілітарне — сірий френч із перехрещеними ременями та упівська срібна медаль.
— Ви пройдете тридцять кілометрів за добу? Або й із гаком?
Я нахилив голову.
— Лікар дуже потрібен… — вів далі Хмара. — Бодай перекинчик. Коли старший лейтенант совєцької медслужби йде до лісу… Кажете, особий отдєл вас так і не дошукався?
— Думайте, що хочете...
— У мене жодних сумнівів щодо вашої щирости, — неголосно одказав Хмара і скинув пальто на долівку. — Всяко буває... Так що?
— Я пройду тридцять кілометрів, друже провідник, — сказав я. — Навіть окуляри не запотіють…
***
Розперезані, автомати на плечі, шапки на потилиці, пар від міцних червоних лобів — вони тягли її за хату, смикаючи за рукави та підпихаючи в спину. А вона кричала, билися живі коси, і обличчя від сліз було, як ставок.
— Стій! — пхнув я водія п’ястуком під пахву. — Стій, Отченашенку!
Шпитальний «студебеккер» хуркнув мотором і став. Жалісно дзенькнуло шкло в кузові.
— Прєкратіть! — бурхаючи по коліно у сніг, гукнув я.
— Да пашол ти на хуй! — обернувши молоде в ластовинні лице огризнувся один.
— Ти п’ян, салдат! — рикнув я, роблячи ще крок по пухкому снігу. — Фамілія? Подраздєлєніє? Кто камандір?
— Пятая рота — єбать ахота! — одгукнувся інший, щербато посміхаючись.
Стали солдатики, важко дихають перегаром, а на обличчях — щось таке, мов огида.
— Атставіть! — знову рикнув я, відчувши, як дужка окулярів зрадницьки повзе з носа. — Дєвчонку бросіть! В расположеніє часті — шагом арш!
— Да ти чьо, старлєй! — отой, у ластовинні, смикнув з плеча свого ППШ.
Прогудів над вухом кляксон мого авта: боїться Отченашенко цих знавіснілих чортів.
Я вихопив свого офіцерського ТТ, наставив на автоматників, клацнув запобіжником.
Мовчанка —тільки хлипає дівча, гуде за спиною мотор і десь люто валує собака.
— Во сука! — швидше з подивом, ніж із злістю сказав боєць.
Дірчаста люфа автомата рушила вгору…
Гуркіт від пістолетного пострілу розкотився далеко.
Випустив боєць тонкий дівочий зап’ясток, упав на спину в сніг, відкинув руку.
Ох і чкурнули геть протверезілі вмить автоматники, розкидаючи страшні матюки, — дременули за хату, за голі дерева…
Я опустив ТТ. Окуляри ковзнули у сніг.
— Спасибі, дядечку! — шарпонулася дівчина. — Останнє хотіли взяти, останнє!..
І, затулившись хусткою, побігла через вулицю.
Я виловив зі снігу свої шкельця. Мертвий уважно дивився в сизе небо.
— Ходу, Отченашенку! Ходу! — грюкнувши дверцятами авта, гукнув я.
— Під трибунал — ми обидва! — смикаючи важелі, хрипко проказав водій і сіпнув шиєю, мов його душили.
— Проскочимо, — буркнув я.
— Куди там, у дідька, проскочимо! — бідкався водій. — Під розстріл — тямите?! Здалася вам ота дівка! Хіба не бачили такого?!
— Ти хахол, Отченашенку, — сказав я йому, припалюючи папіросу.
— А ви хіба ні? — гарячкувато одказав той, налягаючи на кермо.
— Ти мене не зрозумів, Отченашенку, — докинув я. — Не зрозумів, тому що ти хахол…
Водій сопів: він насправді не зрозумів, та й на «хахла» образився…
***
Чоботи перемішували важкий сніг.
Боївка йшла лісом — один за одним. Хукав на червоні руки Левко. Відсапувався Ребро. Мугикав собі під ніс Цебер, навантажений крім «шмайсера» ще й ручним кулеметом. І — згорблений, мов старий, — попереду провідник Хмара у своєму цивільному кашкеті та завеликому чорному пальті.
— Хоча лежачого й не б’ють, зате й полежать не дають, так? — обернувся Хмара. — Борше, вояки, борше!..
— У коломийського бога поспитайся, на чорта стільки снігу нагорнув?! — весело гукнув Цебер до Левка.
— Іди собі, ґевале, — миролюбно відгукнувся Левко.
— Пане лікарю, як ви? — до мене провідник.
— Під Сталінградом гірше бувало, — одказав я, махнув рукавичкою по окулярах — от мені й розвиднилося.
Сутеніє в лісі. Стежини не видно — куди Хмара ступне, там і стежина. Похмурі ялини розчепірили темні лапи. Вийшли на чисте місце — рідкий ліс відступив, відкрив дахи хутора. А на хуторі піч гуде, і хтось тихо в кутку співає, пістоля мастить...
***
Вогненна смерть упала з неба і люто довбала сніг, поки не вгатила боївку у пошматовану землю.
Там, де йшов провідник, лишилася чорна вирва. Упав долілиць Левко, підрізаний осколком, зашкріб розчовганими чоботами.
— Продали! — заревів Цебер, упав на живіт і почав гатити з кулемета под далеких білих фігурках, що перебігали з місця на місце під захистом панцерників.
«Га-та-та-та!» — запрацював з того боку важкий кулемет, побігли кулі по снігу.
Цебер бив довгими чергами, щораз припадаючи до землі. Ребро заліг далі — торохнув, ще й ще раз коротко торохнув його «шмайсер». Упали там двоє чи троє...
Я підповз до Левка, тягнучи за лямку свого вєщмішка, — одійшов хлопець, тільки кров обпалила сніг.
Ближче білі фігурки. Гатять свинцем уже обидва панцерники, пригинають до землі.
Смикнувся, тицьнувся лобом у ребруватий диск «дегтярьова» Цебер — і руки впали. Я перекинув його на спину — багряна дірка над бровою.
— До лісу! Назад! — загорлав Ребро. — Не руште! Киньте того бісового кріса!
Я вчепився в ручку кулемета — рукавичка розірвалася, плутається, геть її! — і пустив довгу чергу по білих фігурках. Попадали у сніг, залягли — натомість посунулися вперед панцерники.
Замовк Ребрів автомат — і сам він мовчить, уперши замащені долоні в живіт.
— Ударило? — я брьохнувся поряд, смикнув бинду з вєщмішка. — Забери геть руки.
— Тікайте! — свистить самими губами Ребро.
Я відкинув твердий на морозі ремінь, розчахнув поли шинелі, пальці влипли в мокре. І побігла колами бинда, умить просоталася кров’ю. Стогне Ребро.
Я схопив його, лежачого, за комір шинелі, смикнув, потягнув — до лісу, переораним сніговим полем...
***
...Прокидаюся мокрий і наче хворий.
Будильник клацає в узголів’ї...
За Україну, за неньку — літерами-літерками по папері; безвстидним язиком по Тарасових словах; червоно-чорною пов’язкою на рукаві білої сорочки; скупими слізьми під нелюдську могуть Гімну...
За Україну, за неньку — кривавою биндою через тім’я; мокрими смердючими чоботами; невиліковною застудою, ревматизмом та цингою; а ще безвістю — лісовою, таборовою, розстрільною...
— Киньте мене тутка, кажу! — хрипить Ребро, смикає побілілими губами. — Кинь, кажу, братику!..
Мовчки тягну.

Груднем 2009