Гуморески

Іван ЯРИЧ
Хто стукає, той достукається

Стукачів, бачу, нині розвелося більше, як наркоманів. Всі стукають кому не ліньки. На площах, перед урядовими установами. І достукуються, бо ж мовиться: хто стукає, тому відкривають. Ось шахтарі, наприклад, стукали касками об асфальт на Хрещатику і вистукали зарплатню. Вирішив і я постукати у відповідальні двері. Але не з метою наживи, а з метою прислужитися Україні, щоб вдома не сидіти склавши руки. Та, виявляється, що не все так просто...

Звернувся я в найближчий державний орган: адміністрацію.

– Ви по якому такому вопросочку? – загородила відповідальні двері огромадищем-бюстом секретарка.

– Я з приводу служіння народові України. Хочу...

– По особистих питаннях прийом по понеділках. Треба записатися.

– Але ж то справа державна... – пробую пробиватися.

– Тільки через мій труп! – перегородила дорогу бюстом-карпатами.

Я, звичайно, по трупах ніколи не ходив і не збирався порушувати своєї традиції, то записався на прийом.

– Я бажаю віддати все своє життя служінню державі! – заявив найперше, коли врешті потрапив на прийом до главаря адміністраціїї. Мої слова, якби вкусили головного прийомщика громадян і він одірвав свою мудру голову од долонь, на яких вона покоїлась.

– Не зрозумів? – висолопив свої сивенькі очиська на мене. А з довідками у вас все в порядку?

– З якими довідками? – не второпав уже я. – Які треба довідки для того, щоб служити своєму народові?

– Ну, як... З лікарні, фонду держмайна, податкової адміністрації, з місця проживання, про склад сім’ї, індифікаційний номер, паспорт... про стан здоров’я...

– Ви що п’яні? – я таки витріщився на нього, як на такого, що вчора з дерева впав. – Я ж хочу всього-навсього...

– Якщо у вас нема документів, то ми не маємо більше про що говорити.

– Та я ж не прошу у вас милості для себе... Підвищення зарплати, пенсії. Служити хочу Україні!!!

– Багато хто чого хоче. Хотіти не завадить. Ви ж бачите, довкола криза грає. Он скільки безробітних вештається. Ви що кращі за інших?

– При чім тут безробіття? – обурився я. Але він викінчити мені думки не дав.

– Громадянине! Я на державній роботі і мені ніколи з вами теревені розводити. Якщо ви собі гульгнули, то...

– Ви собі багато дозволяєте! – почало мене тіпати од такої поведінки держмужа. – Ви мене ображ...

– Вийдіть з кабінету! – бризкнув слиною господар кабінету, – бо вас зараз звідси виведуть.

– Ви бюрократ! – вигукнув сердито. – Я...

– Алльо? Пропускний пункт. Пришліть до мене міліціонера. Тут один бембанутий не дає працювати...

Тут же до кабінету вскочили двоє дужих хлопців у формі. Хряснули наручники на моїх руках. Слухати мене більше ніхто не хотів. Ще й залкоголіченим хуліганьйом обізвали.

Тепер я таки служу Україні. За п’яний бешкет, вчинений в держустанові мені припаяли “короткострокову відпустку”. Підмітаю я вулиці рідного міста – служу Україні. Все правильно! Це дуже важлива робота. Бо поки ми не виметемо з рідної хати сміття, доти й України не буде... І не лише з вулиць, майданів, але й, власне, з усіх кабінетів. Наша світлиця вкрай засмічена усіляким непотрібом...

Як бачите, відповідає дійсності поговірка, з якої я розпочав свою розповідь. Хто стукає, той таки до чогось достукається. Стукайте і відчинять вам.

Джерело