Гуморески

Софія СОРОКОВА
«А щоб і ти так ходив...»

БАБА Мотря збирається в сільраду до сільського голови на пораду, бо бабі Мотрі уже вісімдесят два, у хаті проживає одна, скільки протягне, того їй не знати, треба хату комусь відписати. Далеко онуки і діти, нікому бабу жаліти, допомоги нема ні в городі, ні в хаті — кому ж ту господу відписати?

Устала баба рано-вранці, дала їсти Данькові-собаці, котику попелястому та курочкам зозулястим, вдяглася в свою одіж недорогу, взяла ціпочок на допомогу і вирушила в дорогу.

Недалекий той шлях у сільраду, та треба пройти місток дірявий, отож-бо він бабу Мотрю лякає, вона хреститься і промовляє, просить у Бога допомоги: «Господи, проведи в дорогу, не дай на містку тому впасти, не дай бабі Мотрі пропасти. І тебе, Угоднику Миколаю, прошу, молю і благаю — бережеш ти людей на землі і на морі — дай і мені безпечну дорогу».

Воно б можна місток обминути, піти в обхід по дорозі, та долати той шлях баба Мотря не в змозі, бо й ноги уже не молодечі, і старість зігнула плечі, і здоров’я звелось нанівець.

«Все, — вирішила баба, — піду навпростець». Аж ось і місток — вода тихо хлюпоче, очерет листям шурхоче, баба ступила — і ледве не впала: перша дошка трухлява, а друга — вузька та слизька. Ставить баба обережно ногу (добре, що ціпок є на допомогу), дошки хитаються, баба Мотря за серце хапається. За поручні можна було б придержаться, так давно їх ухопила трясця, упали, лежать у багні на дні. «Матір Божа, допоможи мені!»

Потихеньку йде баба Мотря по місточку — ось набиті в три яруси дошка на дошку, а ось зовсім проломилася, баба Мотря Богу молилася. «Отченаш» прочитала, зачепилася і ледве не впала, бо дошка прогнулася низько, та ще й після дощику слизько... А дошки хитаються, баба Мотря лякається, шепоче тихо крізь сльози: «Як же дітки в негоду й морози ходять щодня у школу й садочок через оцей проклятий місточок?»

Нарешті добралася краю. Полегшено баба зітхає, сідає на горбочку спочити й починає свою молитву творити: «Боже милий, святий Миколаю, простіть мені, що согрішаю і посилаю прокльони тій людині, що за місток відповідає нині. Простели їй, Боженьку, дорогу, щоб ходили містком її ноги досвітніми туманами густими і ранковими росами рясними, полуденною спекою і ніченькою теплою, дощами добовими і сніговіями зимовими, тверезо і п’яно, вечором і рано. Може б, надумали місточок зробити, щоб дорослі і діти ним ходили спокійно і за поручні тримались надійно».

Молитву баба прочитала і потихеньку далі пошкандибала. Ось і сільрада, та немає прийому, бо поїхав голова до району (вища влада його позвала) — тільки курява за ним встала. Зітхнула баба сумно і тяжко — додому іти важко, на місток їй не вертаться. Аж тут, на її щастя, на пошту приїхав онук баби Насті, що навпроти живе через дорогу, — він і привіз бабу Мотрю до самого її порогу. Радо зустріли її собачка і кіт попелястий, курочки зозулясті. Дала їм пити, зерна поклювати — і сіла листа писати.

«Дорогі мої діти і внуки! Якщо хочете спадщиною володіти, то до мене у гості приїжджайте і ту спадщину самі оформляйте, бо бабі в сільраду ходити несила.

Ваша мати і баба Мотря Трусило».

Повернутись до розділу "Гуморески"