На першу сторінку

Гуморески

Михайло ПРУДНИК

АДЬЮ, АБО СНІГОВА ЛЮДИНА

До однієї організації, що розташовувалася на околиці міста, неподалік густих гірських чагарників, зайшла снігова людина. Вирішила нарешті налагодити зв’язок із цивілізованим світом.

— Вам до кого? — перепинила дорогу секретарка Надя, яку зовсім не здивував незвичний вигляд відвідувача. Вона вже звикла до різних штучок: той одягнеться, наче директор ресторану "Галушки", інший — наче соліст ансамблю "Муму!", а ще інший може і міністром назватися, аби тільки потрапити на прийом до самого Якова Никаноровича Бородавка.

Снігова людина кивнула на оббиті дерматином двері.

— Неприйомний день! — відчибанила секретарка, дивлячись у вікно.

— Як... неприйомний?

— Що, неграмотні? Он графік на стіні висить. Приходьте у четвер. До побачення!

— А раніше не можна?..

— Порядок один для всіх. До побачення!

— Вибачте, я снігова людина...

— Вибачаю... До побачення!

— Але я снігова людина...

— Знаєте, — взявшись у боки, демонстративно засміялася секретарка, — у нас тут у відділі кнопок працює Жанна Лихошапка. Її наші чоловіки, до речі, сніговою бабою називають. Але це ж не означає, що я маю пускати до Якова Никаноровича коли їй заманеться. І взагалі, не морочте мені голову. Сказано — в четвер, значить — у четвер! До побачення!

— Але мене всі шукали... — з розпачем мовила снігова людина. — Шукали зі мною контакту...

Секретарка раптом посміхнулася, наче актриса на екрані телевізора, що не працював тижнів зо два:

— Так це ви?..

— Я...

— Чого ж ви зразу не сказали?..

— Я казав...

— Нарешті! — вигукнула Надія і пурхнула до дерматинових дверей. — Якове Никаноровичу, прийшов!

— У мене неприйомний день! — глухо прогуготів Бородавко.

— Це той, кого ми шукали. Наскільки я зрозуміла, від Кардинала.

— Клич! — мовив Яків Никанорович. — І приготуй нам, будь ласка, по чашечці кави.

Лишаючи на килимові мокрі сліди, снігова людина переступила поріг.

— Нарешті! — звівся з крісла Бородавко. — Прошу, сідайте. Сідайте, шановний. Ми вже тут із ніг збились у пошуках...

— Знаю, — кивнула головою снігова людина, яку треба було б назвати точніше — сніговим чоловіком. — Тому й пришов...

— Спасибі, дорогий! Спасибі! Вік не забудемо. Премію з директорського фонду випишемо. Ви тільки не переживайте. Про минуле розпитувати не будемо. Нам воно, як той казав, до лампадки. Хто прийшов, звідки?.. Яке це має значення? Головне — робота.

— Яка робота? — розгубився відвідувач.

— Ну, для вас, мабуть, насіннячко. Дрібниця. Замок ось у цьому сейфі заїв. А там печатка. Третій тиждень без неї працюємо. До кого тільки не зверталися... А один чоловік і порадив зв’язатися... гм... з вами, ведмежатниками.

— Я снігова людина...

— Дуже оригінальна кличка. Довго, мабуть, у... далеких краях мерзли...

— Це не кличка. Я справді — снігова людина. Ота, про яку в газетах пишуть, по радіо і телебаченню передають...

Яків Никанорович похапцем натиснув кнопку.

— Слухаю вас, — обізвалася секретарка.

— Надю, готуй, будь ласка, не дві, а одну каву! – зручніше вмостившись у кріслі, він забарабанив пальцями по дзеркальній поверхні столу й усміхнувся: — Ну припустімо, що ви справді снігова людина. А як доведете?..

— А що тут доводити? Я ось, перед вами! Дивіться, будь ласка!

— А документ у вас який-небудь є?

— Який документ?

— Паспорт, посвідчення чи довідка якась?

— Н-н-немає, — розгубилася снігова людина. — Але ж я перед вами й кажу, що я снігова людина...

— Я теж перед вами, — відкинувся на спинку крісла Бородавко. — І кажу, що я Людовик XVIII. Ха-ха-ха!.. Вірите?

— Та що ж мені робити?

— Не знаю, не знаю... Без документів, розумієте...

— Ну, а якби я, приміром, його загубив? Може таке трапитися?

— Може! — погодився Бородавко. — Тоді заплатіть штраф і принесіть дублікат.

— А якщо у мене грошей немає?

— То що ж ви хочете? Щоб я кожному зустрічному свої кровні гроші роздавав?! — аж закипів від обурення Бородавко. — Ну й нахаба! Гроші йому подавай! Бач, як здалеку почав!

— Не потрібні мені ваші гроші! Просто я прийшов... сказати, що я снігова людина і маю ось такий вигляд...

— А що нам той вигляд без документа?!. Га? Минулого року теж один приходив. Ревізором називався. Три дні поїли його й годували, поки документа не побачили... Виявилося, що то сантехнік із сусідського ЖЕКу... Вирішив так відпустку свою провести... Ні, що не кажіть, а без документа вам ніхто не повірить... От я, наприклад, з документом хто? Начальник. А без нього?.. Та що там говорити... Буде документ-тоді приходьте, поговоримо. А поки що, як кажуть французи, адью! – І Бородавко, взявши гостя під руку, провів його до дверей. – Тільки не забудьте, прошу вас, що прийомний день у нас все-таки у четвер. До зустрічі!

...Уже збігло чималенько часу, але після того снігова людина не наважувалася встановлювати контакт із цивілізованим світом.

Куштуйте на здоров'я!

Намалював —Валентин ІВАНОВ.
Ідея та наповнення — Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ©, 2007—2012.