Гуморески

П.Ф.Дейнеко
Важка робота

Хто сказав, що в письменника легка робота? Може, у відомих і легка, та не в мене – всесвітньо невідомого. А так хочеться що-небудь написати! А чого воно хочеться – все ніяк не зрозумію. Біда ця в мене ще з молодих літ. Бувало, хоч правду, хоч збрешу, а рядочок напишу. Можливо, мене підсвідомо бентежить те, про що Тарас Шевченко якось сказав: "Безславному тяжко цей світ покидати".

От вихідний, можна щось написати. Пригадуються слова Володимира Голобородька: "є час – пиши романи, розум – афоризми". Але часу – замало, розуму – де б його взяти, то вирішую писати гумор. Ось і тема є важлива – в автобусі побачив плакат з майже голою дівчиною. Не витерпів, сказав кондукторці: "яка гарна ваша фотографія". Що тут було – на цілий роман!

Але мої думки повертає в інший бік дружина:

– Ох, ледве впоралась! А ти все пишеш?

– Ні, – кажу, – я вже читаю.

– Я тебе почитаю! Бачиш, яке пекло на дворі, на дачі все вже погоріло. Та і бур’ян виріс, напевно, по пояс, а ти пишеш. Кому воно потрібне твоє оте писання?!

Її монолог такий довгий, що в мене не вистачає терпіння ані вислухати, ані, тим більше, його описати. Вирішив перебити:

– Мені нездоровиться, – кажу їй, – мабуть, з’їв щось не те.

Тільки так сказав, як неначе справді щось у животі закрутило, закололо, заболіло. "Ну, – думаю, – накаркав сам собі". А тут син студент-медик підскочив:

– А ну, тату, давай тиск зміряю, – і не діждавшись моєї згоди, намотує бандаж на руку.

– О, – каже, – підвищений. Це гіпертонія, а може й атеросклероз.

– Сам знаю, що склероз, – відповідаю, – бо не знаю куди ділись гроші з кишені, хоч невеликі, а все ж.

Син похнюпився трохи і веде далі:

– От бачиш, тату, треба тобі лікуватися.

І не признається, що гроші він же і взяв, щоб відзначити якусь подію з товаришами.

Не пам’ятаю як, але вдалось мені випровадити сина на дачу, а сам вирішив буквально на другий день піти до лікарні, бо не був я в ній може років з двадцять, не менше.

Нарешті, я в лікарні. Вистояв досить довгу чергу, доки виписали книжку, з якою я мав іти до лікаря, а потім ще одну чергу до лікаря. Заходжу, дивлюсь – молода жінка щось пише. Привітався і подав їй книжку, яка складалася з двох чи трьох листків.

– На що скаржитесь? – питає.

– Та чогось живіт розболівся, – кажу їй.

– Роздягайтесь до пояса, – говорить.

І знову стала писати. Та не сказала, звідки роздягатися до пояса: зверху чи знизу.

"Ну, міркую, раз живіт нижче пояса, то треба роздягатися знизу". Знімаю туфлі, штани і все, крім сорочки. Лікарка глянула в мій бік – спочатку на лице, потім – нижче, та як закричить:

– Ви стриптиз вирішили показати?

– Я живіт хочу показати, – ледве вимовив я.

– Роздягатись треба до пояса зверху, – знову кричить.

– Ну так і сказали б, – прошепотів я, повернувшись до неї спиною та знов натягуючи все на себе.

Краєм ока бачу, що лікарка відвернулась, то я швиденько вибіг з кабінету і додому.

"Оце вляпався, – думаю, – ой і сміху буде, як хто взнає про цей випадок".

Жінка допитується вдома, що там за хвороба в мене.

– Нічого страшного, – відповідаю, – ковтнув пілюлю і знову здоровий.

Оце така важка в мене робота і не менш важкі її наслідки.

м. Усть-Каменогорськ

"Сільські вісті"