Євген ДУДАР

Чолом Тобі, Великий Гетьмане!
Чолом Тобі, славний лицарю, мудрий політику, вірний сину землі отчої!

Україна шанує Тебе. Народ любить Тебе і поважає... Під залетіли ми тоді з тією Переяславською радою, як Верховна Рада з Кримською автономією. Та хіба ж знали, що союз із Московією такий «надійний», як одруження з повією?
Нажили собі «родича». Досі не можемо виборсатися з його ведмежих обіймів.
Бракує нам, Гетьмане, Тебе. Бракує Твого козацтва. У нас зараз що не козак — то суцільний стогін. Або ж за всеімперською ковбасою, або за інтерповійною спідницею. Або ж таке немічне, що на коня не в силі видряпатися. Або ж таке розбухле, що у сідло не влазить. Пістолі почепити ніде. Спереду заважає черево, іззаду — політична платформа.
У нас зараз що не отаман, то іншої орієнтації. Тому й тягнемо державного воза, як лебідь, щука і рак.
Уже маємо свою державу. А в тій своїй державі стільки чужого, що аж морозить. Свої, здається, лише герб, прапор, шаровари і вишиванка. І ще сивуха своя. Національна.
Неповторна. І ще свої неповторні у нас яничари.
«Велікорусскіє малороси». «Узкоязичнікі». Напівфабрикати чужого громадянства.
А ще маємо своє духовенство із московитським душком. Своїх чиновничків із чужорідною начинкою. І, як кожна нормальна держава, маємо свої кордони. Ненормальні. Прозорі. Це трохи краще, ніж нічого, але набагато гірше, ніж прозорі штани. Бо там — усе видно, а нічого не вхопиш. Тут — хапай усе і нічого не видно. Так можемо без штанів зостатися.
Та не страшно. Пережили татаро-монгольське іго, пережили трьохсотрічне «братерство», переживемо й синдром нерозлучності.
Народ наш розумний і терплячий. Розсудливий і мужній. Його не візьмеш ні біснуватими жириновськими, ні борговими ямами. Ідіотів у нас і своїх вистачає — імунітет виробився. А борги... Віддамо навіть те, чого ніколи не брали. Земля наша щедра. Люд працьовитий. Годували кілька століть, прогодуємо ще кілька років. Може, Бог дасть, пода... понаїдаються.
Феномен землі нашої. Гетьмане, у її благодаті. Що тільки на ній не росте! Що тільки по ній не повзає.
Ембріон холери у будь-якій іншій землі живе триста років.
У нашій землі бацила рабства розкошує уже чотири століття. А які національні штампи, які генетичні різновиди.
На Хортиці, де гордими мальвами розквітала вольниця, заплодоносив холуйський дурман. І розповзся по степах України. «Славних прадідів великих правнукам поганим» покрутило язики і мізки.
- А дубів скільки! Не тих дубів, що є національними святинями, є національною пам'яттю народу — дуби Шевченка і Франка, Хмельницького і Кривоноса. А отого національного чортополоху — «дубів» зелених і червоних, широкопиких і вузьколобих, рядових і керівних!..
Та Україна, Гетьмане, вже встала з колін. Йдемо до волі, до чесного світового братерства. Нас намагаються збити з ніг. Копають на дорозі підступні ями. Підсилають нам сусаніних, що спрямовують нас у непрохідні болота. Нас опльовують перед світом. Нас намагаються переконати, що ми не здатні мати свою державу. Що ми можемо жити лише у всесоюзній отарі і лише під керівництвом старшого барана. Але ми. Гетьмане, вистоїмо!
І допоможе нам у цьому вічна слава полеглих за волю героїв!
І допоможе нам у цьому Шевченкова непідкупна совість. І допоможе нам у цьому Твоя, Гетьмане, висока лицарська честь. І допоможуть нам у цьому тривожні дзвони «братерської» переяславської зради!