Поет Микола Сом написав на мене прекрасну... епітафію. ( Епітафія – це коли про живого пишуть ніби він вже... Гигнув ).

Рида весь хутір "Мозамбік"
Ще й Україна–ненька,
Який великий чоловік,
Яка труна маленька...
Прости нам, Дударе, прости,
Як легко нам тебе нести...

Епітафію надрукувала газета "Вечірній Київ". До мене зачастили телефонні дзвінки. У трубку, в основному, дихали. І прислухалися – це я , чи не я? Один, правда, заговорив. Прийняв мене за мого брата:
– Це Тугопуп. Прийміть мої співчуття з приводу неповторної втрати...Ваш брат був моїм добрим другом...
Для Тугопупа всі стають "добрими друзями". Посмертно...
Я подякував за співчуття. Подумав: раз мене вже "понесли", чому б мені на пару місяців кудись не змотатися. Відпочити від світської суєти. Дати можливість Тугопупам натішитися " неповторною втратою"...
Повернувся. Йду. Назустріч знайома. Навіть більш, ніж знайома. Між нами накльовувалося кохання. Але не доклювало. Я упіймав іншу "рибку". Вона клюнула на гачок іншого "рибалки"...
Наближаємося. Я, як завжди, посміхаюся. Вона ж – перелякано вдивляється. Порівнявшись, я сказав звичне: "Привіт!" Вона ж застогнала: "О, Боже!" І перехрестилася.
– Невже я так подібний на чорта, що ти хрестишся?..
– Нічого не розумію... А ти хіба не вмер?
– Вмер. І газети про це повідомили... І похоронили мене... Лежав , лежав... Набридло – в ставі ходжу...
Злякано відступила.
– Правду кажучи, ходжу не я....Душа моя ходить... Оце зараз мене бачиш лише ти... Більш ніхто мене не бачить... Я вирішив зустрітися з давніми знайомими,,, Поспілкуватися...
Ще відступила .Очі бігають. Лепече:" Нічого не розумію, нічого не розумію...Євгене, це ти?.."
– Ну я. Звичайно, я. Хочеш – помацай... Лише не відразу, а через пару секунд... Щоб душа набрала тіла... Але трішки може вдарити струмом...
Хреститься: " Спаси і помилуй! Спаси і помилуй!"..
– До речі , ти якого патріархату? Бо я греко-католик...
Знову відступає. Я знову підступаю:
– Боїшся мене?.. А ми, здається, любилися... Ми – ніби й не чужі... Скажи правду, ти ще мене любиш?.. Хочеш – я тебе поцілую... У щічку...
Тут надходить ще один письменник на якого тоді ж у газеті була епітафія:
" Привіт покійникам!.."
Я відрекомендував:
– Мій колега – поет... Те ж з того світу...
Чи то до жінки и навідався здоровий глузд, чи у трансі, вона сказала:
– Здуріти можна!.. Цілий цвинтар...
І, скориставшись моментом, драпонула...
Через пару днів телефонний дзвінок. Вона:
– Євгене! Щоб ти здоровий був! Як ти мене перелякав... Я телефонувала до Спілки... Питала про тебе. Мені сказали: "Не ви перша справляєтесь... Треба вивчати літературні жанри..."

23 липня 2005 р. Хутір.